Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 46

— Примирення! — вигукнув Мармедюк. — Але ж я тебе поранив випадково, то невже це могло заронити в твоє серце ворожнечу?

— Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим, — втрутився пастор Грант. — Так учив нас Ісус, і слова його мають бути золотим правилом для нас, його смиренних послідовників.

Незнайомець на мить замислився, тоді нестямно подивився навкруги палючими чорними очима, низько вклонився й, не попрощавшись ні з ким, вийшов такою рішучою ходою, що ніхто не наважився його затримати.

— Дивно, що такий молодий чоловік може бути такий злопам'ятний, — замислено мовив Мармедюк, коли за незнайомцем зачинилися двері. — Мабуть, це через біль від свіжої рани. Сподіваюсь, завтра він буде лагідніший.

Елізабет, до якої були звернені ці слова, не відповіла нічого, втупивши очі у візерунки англійського килима. Зате Річард, лунко ляснувши батогом, вигукнув:

— Слухай, Дюку, ти сам собі хазяїн, але на твоєму місці я нізащо не віддав би йому сідло! Хіба не тобі належать ці гори й долини? А ліси? З якого ж дива цей хлопчина — та й Шкіряна Панчоха — полюють без дозволу в твоїх володіннях? Я знав одного фермера, тут, у Пенсільванії, то він наказав мисливцеві залишити його територію без усяких там церемоній, як я, приміром, наказав би Бенджамінові підкинути дров у піч. До речі, Бенджаміне, подивися, що там показує термометр. Так от, коли це міг зробити. власник якоїсь там сотні акрів, то що вже казати про власника шістдесяти тисяч акрів, а якщо додати останні придбання, то й ста тисяч! От могіканин, скажімо, ще може на щось претендувати, бо його плем'я тут жило споконвіку, але тепер він небагато вже здобуде зі своєю рушницею. А як у вас у Франції, мосьє Лекуа? Чи у вас кожен, хто хоче, може блукати по чужих лісах і стріляти дичину, так що хазяїнові хоч і на полювання не ходи?

— Авжеж, ні, містере Дік! — відповів француз. — У нас у Франції ми нікому не даємо волі, хіба що дамам.

— Так, так, жінкам — це я знаю, — сказав Річард. — Такий ваш салічний закон. Я, сер, читав книжок: і про Францію, і про Англію, про Грецію і про Рим. Та, коли б я був на місці Дюка, завтра ж поприбивав би скрізь щити з оголошенням: «Забороняю стороннім стріляти дичину і взагалі блукати в моїх лісах». Та я за годину можу намалювати такий напис, що відразу покладе край цьому неподобству!

— Ріхарте! — вельми холодно зауважив майор Гартман, вибиваючи попіл з люльки в попільницю. — Послухайте, я шиву в лісах і на Могоку вше сімдесят п'ять рокіф. Краще зайняти тшорта, ніш цих мисливців. Вони шивуть з рушниці, а куля сильніша, ніш закон.

— Але ж Мармедюк суддя! — обурено вигукнув Річард. — Яка ж користь з його суддівства, коли ніхто не шанує закону? Клятий хлопчина! Я маю неабияке бажання подати на нього позов за те, що він втрутився не в своє діло й зіпсував мені коней. Я не боюся його рушниці! Я сам умію стріляти. Скільки разів я влучав у долар з відстані в сто кроків?

— Небагато, Діку! — пролунав веселий голос судді. — Але я вже бачу по обличчю Ремаркабль, що вечеря готова. Мосьє Лекуа, якщо ваша ласка, візьміть міс Темпл під ручку. Люба моя, ми всі йдемо за тобою.