Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 241

Еффінгем засміявся, але близько вже була мета їхньої прогулянки, й молоде подружжя, мов за обопільною згодою, перемінило тему розмови.

Вони прийшли на галявинку, де так довго стояла хатина Шкіряної Панчохи. Тепер ця місцина була розчищена від усякого сміття й гарно викладена дерном, і трава тут, як і скрізь довкола, після рясних дощів виросла зелена й соковита, ніби знов настала весна. Галявинка була обведена невисокою кам'яною огорожею, і, ввійшовши в хвіртку, Елізабет з Олівером, собі на превеликий подив, угледіли довгу рушницю Натті, притулену до огорожі. Собаки лежали на траві, ніби свідомі того, що, хоч тут багато й змінилося, та лишилося чимало рідного, звичного. Сам мисливець, простершись на весь свій великий зріст, лежав перед білим мармуровим каменем, рукою відхиляючи високу траву, що закривала напис. Поруч із цим простим надгробком стояв пам'ятник, прикрашений урною та барельєфами.

Молоді люди нечутно наблизилися до Натті, який не помітив їх… Засмагле обличчя старого пересмикувалось гримасою душевного болю, а очі напружено кліпали, ніби щось заважало йому дивитися.

Нарешті мисливець підвівся й голосно проказав:

— Ну що ж, мушу сказати, зроблено все добре. Здається, тут щось написано, та мені не прочитати. Але люлька, томагавк і мокасини вирізьблені непогано, навіть дуже непогано для людини, яка, певно, й в очі їх не бачила. Гай-гай! Ось вони обидва лежать рядком — незле їм тут… А хто ж мене поховає, коли приспіє мій час?

— Коли настане та сумна година, Натті, знайдуться друзі, що віддадуть тобі останню шану, — мовив Олівер, зворушений словами старого мисливця.

Натті озирнувся, анітрохи не виявляючи подиву (цю звичку він перейняв від індіанців), і провів рукою по обличчю, ніби проганяв від себе смуток.

— Прийшли глянути на могили, дітки? — мовив він. — Так, так, на них приємно подивитись і молодим і старим.

— Сподіваюсь, тобі подобається, як тут усе зроблено, — сказав Еффінгем. — Твоя думка важила в цьому ділі найбільше.

— Ну, я розкішних могил не бачив, то мій смак тут ні до чого, — відповів старий. — Ви поклали майора головою на захід, а могіканина — на схід, еге ж, хлопче?

— Така була твоя воля.

— От і добре, — мовив Натті. — Вони гадали, що їхні шляхи різні, але ж є той, хто в слушну годину збере всіх праведних докупи, вибілить шкіру мавра й поставить його поруч із принцами.

— В цьому можна не сумніватися, — відповіла Елізабет, рішучий тон якої зробився лагідним і печальним. — Я певна того, що всі ми знову колись зустрінемося й будемо щасливі разом.

— Справді, дочко, ми стрінемося потім? — підхопив мисливець з незвичайним запалом. — Це дуже втішає… Але перш ніж піти звідси, я волів би знати, що розповіли ви людям, які, наче голуби навесні, злітаються сюди звідусіль, — що розповіли ви про старого делавара й найхоробрішого з білих, хто будь-коли ходив по цих горбах?

Еффінгем і Елізабет були вражені урочистим тоном Шкіряної Панчохи, але подумали, що то навіяне цим сумним місцем. Юнак підійшов до пам'ятника і прочитав уголос:

— «Пам'яті Олівера Еффінгема, есквайра, майора його величності шістдесятого піхотного полку, доблесного солдата, вірного підданого, людини честі й істинного християнина. Ранок його життя минув у шані й багатстві, але вечір його був затьмарений злиднями, занедбанням і хворобами, і лише чуйна турботливість його давнього друга й слуги Натаніеля Бампо полегшували йому останні літа. Нащадки спорудили цей пам'ятник на знак чеснот покійного й вірності його слуги».