Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 243

— Ви йдете? — стурбовано запитала Елізабет, наближаючись до старого. — Вам не слід заходити далеко в ліс у ваші літа. Нерозважливо це, повірте мені. Олівере, Натті, мабуть, зібрався на якісь далекі лови.

— Елізабет правду каже, Шкіряна Панчохо, — озвався Олівер. — Нащо тобі тепер ці труднощі? Кинь-но цей клунок, а вже як захочеш пополювати, то полюй неподалік у горах.

— Труднощі! Та це ж радість, єдина радість, що лишилася мені на цьому світі.

— Ні, ні, я не дозволю вам іти далеко! — вигукнула Елізабет, кладучи свою білу руку на його клунок з оленячої шкіри. — Авжеж, ось і казанок, і бляшанка з порохом. Олівере, не можна йому далеко йти, — згадай, як раптово згас могіканин.

— Я знав, дітки, що розлучатися буде нелегко, я знав це! — сказав Натті. — І тому пішов сам попрощатися з могилами. Я гадав: залишу вам на згадку цей альбом з віршами й малюнками, який подарував мені майор, коли ми з ним уперше розлучилися в лісах, і ви знатимете, що, хоч би де я був, серце моє завжди з вами.

— Він задумав щось незвичайне! — вигукнув Олівер. — Куди ти зібрався, Натті? Скажи нам!

Старий мисливець підійшов до нього і сказав довірливо й водночас переконано, немов був певний, що слова його усунуть будь-які заперечення:

— Та я чув, буцім на Великих Озерах повно дичини, а білих людей майже немає, хіба стрінеться де такий самий мисливець, як я. Набридло мені жити на порубах, де сокири гупають від ранку до заходу сонця. І хоч я вас обох дуже люблю — я б не казав так, якби це було неправда, — але мене тягне в ліси, повірте мені, дітки.

— В ліси! — озвалася Елізабет, тремтячи від хвилювання. — І ті нетрі ви називаєте лісами?

— Ет, дитя моє, це все ніщо людині, яка звикла жити в пущі. Зле мені тут велося від тої самої пори, як з'явився твій батько з переселенцями, але я не йшов, поки життя жевріло в тому, хто лежить тепер отут, під дерном… Але він помер, і Чингачгук теж помер… А ви обоє молоді. Й щасливі. Так, тепер у «палаці» Мармедюка весело! Отож, подумав я, приспіла пора й мені спокійно дожити віку. «Нетрі»! Тутешні ліси, місіс Еффінгем, я й за ліси не маю, бо тут, куди не ступиш, натрапиш на поруб.

— Скажи, Шкіряна Панчохо, що потрібно для того, щоб ти залишився, і ми зробимо все можливе.

— Я знаю, хлопче, що ви зичите мені добра, — ти й твоя дружина. Але шляхи наші різні. Так ото і в них, у цих небіжчиків: за життя вони думали, що один подасться до свого раю на схід, а другий — на захід. Тільки ж кінець кінцем вони зустрінуться. Отак і ми, дітки. Ідіть і далі своїм шляхом, а колись ми знов будемо разом у країні праведних.

— Це так раптово, так несподівано! — вигукнула Елізабет, задихаючись від хвилювання. — А я сподівалася, Натті, що ви зостанетеся з нами до кінця днів своїх!

— Словами нічого не зарадиш, — сказав її чоловік. — Сорокалітні звички не перебореш силою недавньої дружби. Я надто добре знаю тебе, Натті, і не наполягаю більше, але, може, ти хоч дозволиш збудувати тобі хатину десь далеко в горах, щоб ми інколи могли завітати до тебе й пересвідчитись, що тобі добре ведеться?