Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 217

Здавалося, ця вирішальна хвилина вже настала: вже майже не було видно пари, що досі з сичанням підіймалася над річищем, мох почав скручуватися від жари; кора, що клаптями звисала з мертвих дерев, відділялася від стовбурів і падала на землю. Повітря наче тремтіло від подиху полум'я, яке танцювало серед обвуглених стовбурів. Інколи чорні хмари диму оповивали всю площинку, і тоді очі втрачали здатність бачити, але інші органи чуттів, замінюючи зір, давали повне уявлення про жахливі події, що відбувалися навкруги. В такі миті гуготіння полум'я, тріскіт гілок, а іноді й громове падіння дерев ще додавали страху жертвам вогняної стихії.

Із них трьох найбільше хвилювався Едвардс. Елізабет, утративши будь-яку надію на порятунок, здавалося, скорилась долі; могіканин, що був у найгіршому становищі, сидів, зберігаючи непорушний спокій індіанського воїна. Час від часу він з жалем поглядав на молодих людей, яким судилося вмерти так рано, потім знов спрямовував зір уперед, ніби бачив перед собою щось, відоме лише йому, і гортанним голосом безперервно співав по-делаварському якусь ніби погребну пісню.

— В таку хвилину, містере Едвардс, зникають усі земні відміни, — прошепотіла Елізабет. — Скажіть Джонові, нехай підійде. Умремо всі разом.

— Ні, він не зрушить з місця, — відказав юнак таким самим моторошним шепотом. — Він вважає цю хвилину найщасливішою в своєму житті. Йому вже за сімдесят, останнім часом він дуже підупав на силі, та ще й трохи покалічився під час того нещасливого полювання на оленя. О, міс Темпл! То було справді нещасливе полювання! Якби не воно, не було б і цього нашого жахливого становища!

— Не будемо говорити про такі марниці тепер, — лагідно усміхнулась Елізабет, — коли мусимо вмерти…

— Коли мене щось і може примирити з такою смертю, то це лиш думка, що я помру поруч з вами, — прошепотів юнак.

— Ні, Едвардсе, не кажіть так, — урвала його міс Темпл. — Я негідна таких слів, і ви несправедливі до Себе… Так, ми маємо вмерти, така воля божа, що ж, підкорімся цьому…

— Вмерти? — скрикнув юнак. — Ні, ні, — повинна ще бути якась надія! Принаймні ви не повинні вмерти! Ви не загинете!

— Як же нам урятуватися? — спокійно запитала Елізабет, показуючи на вогонь. — Дивіться! Полум'я переходить через струмок — воно невблаганно наближається! Дивіться, дерево! Дерево вже спалахнуло!