Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 215

— Звичайно. Мені здається, ви перебільшуєте небезпеку, містере Едвардс. Ведіть мене тією дорогою, якою прийшли сюди.

— Авжеж, авжеж! — закричав юнак в якійсь нестямі. — Небезпеки немає, я тільки даремно налякав вас.

— А як же старий індіанець? Невже ми залишимо його тут помирати, як він просить?

Обличчя Едвардса спотворив відчай. Юнак зупинився, глянув на могіканина, а тоді, схопивши дівчину за руку, потяг її за собою до проходу, крізь який сподівався вибратися з вогняного кільця.

— Не потерпайте за нього, — відповів Олівер майже спокійно, хоч у голосі його бриніла розпука. — Старий звик до лісів і бував у бувальцях: він утече на гору, а може, й тут буде Б цілковитій безпеці.

— Хвилину тому ви говорили інакше. Не полишайте його на таку люту смерть! — вигукнула Елізабет і глянула на юнака так, ніби сумнівалася, чи він ще сповна розуму.

— Хто коли чув, щоб індіанець згорів у лісовій пожежі? Це просто смішно! Швидше, швидше, міс Темпл, а то ви задихнетеся від диму!

— Едвардсе! Ваше обличчя, ваші очі лякають мене: це небезпечніше, ніж я думала? Кажіть, я готова до всього.

— Якщо ми досягнемо он тієї скелі раніше, ніж полум'я, тоді ми врятовані! — вигукнув юнак, нездатний більше стримуватись. — Біжіть — ідеться про життя чи смерть!

Площинка, де міс Темпл зустрілася з індіанцем, нагадувала терасу — такі площинки-тераси часто трапляються в місцевих горах… Схили її, як уже сказано вище, були майже прямовисні. Вона мала форму дуги, що кінцями упиралася в гору там, де схили були не такі круті. З одного з тих проходів і з'явився Едвардс, і саме туди він поспішав тепер, щосили тягнучи за собою Елізабет.

Величезні клуби білого диму, що оповили вершину гори, приховували справжні розміри катастрофи й нищівну силу стихії. Але Елізабет уже чула гуготіння пожежі; часом крізь дим проривалося полум'я, що то здіймалося вгору, то спадало долу й лизало землю, всіяну сухими гілками та листям. Видовище те подвоїло сили втікачів, та, на лихо, дорогу їм загородили купи хмизу, і тієї миті, коли обоє вже вважали себе врятованими, порив гарячого вітру заніс роздвоєний язик полум'я на той хмиз, і він зразу спалахнув. Миттю поперек стежки постала вогняна стіна, з якої, наче з велетенського горна, бухало полум'я. Розпечене повітря дихнуло втікачам в обличчя; вони відсахнулись і, заціпенівши, дивилися на вогонь, що блискавично охопив увесь схил гори. На Елізабет була легенька сукня, в якій небезпечно було навіть близько підходити до вогню; і цей одяг, що, розвіваючись, робив її постать такою невагомою і граціозною, міг спричинитися до загибелі дівчини.

Мешканці селища ходили в гори по дрова та будівельний матеріал, але брали тільки стовбури дерев, полишаючи верхівки і гілля. Отож схили гори були геть усіяні цим займистим паливом, яке під палючим промінням жаркого сонця висохло так, що спалахувало, мов порох, ще до того, як вогонь наближався: полум'я, здавалося, перестрибувало з купи на купу.

Видовище було жахливе і водночас захопливе. Едвардс і Елізабет не зводили очей з вогню, пойняті жахом і цікавістю. Юнак, одначе, скоро отямився, й вони побігли вздовж тераси. Едвардс раз у раз занурювався в густі клуби диму, сподіваючись знайти рятівний вихід, але всі його зусилля були марні. Так вони описали півколо й досягли протилежного кінця тераси, зупинилися на самому краї прірви й тут збагнули, що вогонь оточив їх з усіх боків. Поки вони шукали прохід, ще була якась надія врятуватися, але тепер, коли вони все випробували й відступати було нікуди, Елізабет раптом осягла весь жах їхнього становища.