Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 194

— Зовсім ні, чоловіче, — відповів Біллі, клацнувши пальцями. — Гріш мені ціна, якби я злякався старого Натті.

— Але, якщо я правильно зрозумів вас (я маю на увазі ті ваші слова, що були сказані тут, у суді, коли ви почали давати свідчення), ви думали, що він збирається вистрелити у вас?

— Певно, що подумав, і ви б, сквайре, так подумали, коли б на вас наставили рушницю, що ніколи не хибить. Ну, я й подумав, що справа кепська, й злість мене взяла, та коли Шкіряна Панчоха погодився віддати шкуру, то все воно й залагодилося.

— Так, Біллі, — мовив Натті, похитуючи головою, — хвалити бога, я здогадався це зробити, а то, мабуть, пролилася б кров. І якби душу віддав ти, я б гірко тебе оплакував до кінця днів своїх, хоч їх і лишилося небагато…

— Е, Шкіряна Панчохо, — відказав Кербі, звертаючись до підсудного так собі вільно й невимушено, наче це зовсім і не в суді, — коли вже на те пішло, то…

— Продовжуйте допит, пане прокурор.

Ван дер Скол, якому була зовсім не до вподоби така дружня балачка свідка й підсудного, заявив судові, що він не має більше запитань.

— Отже, ви не злякалися, містере Кербі? — запитав оборонець.

— Я! Звісно, ні, — відповів Біллі, самовдоволено оглядаючи свою могутню постать. — Не так мене й легко залякати.

— Так, ви, здається, мужня людина. А де ви народилися?

— У штаті Вермонт. Край гористий, і грунт там поганенький, але лісів багато, все буки та клени.

— Так, і мені доводилось чути таке, — лагідно підтвердив адвокат. — Там, у своїм краю, ви теж звикли мати справу з рушницею?

— Я другий стрілець у тутешній окрузі. Я поступаюся лише перед Натті — після того, як він убив голуба на льоту.

Шкіряна Панчоха підвів голову, засміявся, тоді простяг лісорубові зморшкувату руку й сказав:

— Ти ще молодий, Біллі, і не зустрічав таких удатних стрільців, яких знав я. Але ось моя рука — я не маю на тебе зла.

Ліппет розсудливо чекав, поки скінчиться цей вияв дружніх почуттів, але тут втрутився суддя.

— Тут не місце для таких розмов, — сказав він. — Продовжуйте допит, містере Ліппет, а то я викличу інших свідків.

Адвокат стрепенувся, удавши, ніби сам він у діях свідка й підсудного не добачив нічого недоречного, й незворушно вів далі:

— Отже, ви залагодили справу миром?

— Він віддав мені шкуру — то з якого дива мені сваритися із старим? Як правду сказати, я й сам не вважаю, що вбити оленя великий злочин.

— І ви розпрощалися друзями? Ви не збиралися позивати його до суду?

— Та ні ж бо. Він віддав шкуру, і я на нього не сердився. То тільки сквайр Дулітл так уже образився на старого.

— Я закінчив, сер, — мовив Ліппет і сів на місце з виглядом людини, впевненої у своєму успіхові.

Настала черга Ван дер Скола звернутися до присяжних, і він почав свою промову.

— Панове присяжні засідателі! Мені слід було б протестувати проти навідних запитань пана адвоката (під навідними я розумію такі питання, які підказують відповідь), але я певен, що наш закон справедливий і безсторонній і на нього не вплинуть ніякі адвокатські хитрощі (я маю на увазі законні хитрощі), якими пан адвокат хоче виправдати підсудного. Він намагався переконати вас, панове, всупереч вашому здоровому глуздові, що наставляти рушницю на констебля (обраного чи призначеного) — всього лиш безневинний жарт, який не загрожує безпеці суспільства (я маю на увазі державу, панове). Але дозвольте привернути вашу увагу до деяких особливостей цього дуже прикрого випадку.