Читать «Дев"ять Принців Амбера» онлайн - страница 4

— Ви не в тому стані…

— Вас не питають. Давайте сюди мої речі, або я дійсно звернуся в суд.

Він потягнувся до кнопки дзвінка на столі, але я відштовхнув його руку.

— Мої речі, — повторив я. — А це вам слід було зробити раніше, як тільки я увійшов. Зараз вже занадто пізно.

— Містер Корі, ви були дуже важким на…

Корі???

— Сам я сюди не лягав, — перебив його я, — але будьте впевнені, виписатися звідси я випишуся. І причому зараз. Так що не затримуйте мене.

— Цілком очевидно, що ви зараз не в тому стані, щоб залишити стіни клініки, — відповів він. — Я не можу допустити цього. Зараз я покличу санітара, щоб він допоміг вам дістатися назад в палату і уклав в ліжко.

— Не раджу. В іншому випадку ви на собі випробуєте, в якому я зараз стані. А тепер дайте мені відповідь на кілька питань. По-перше, хто помістив мене сюди і платить за всю цю розкіш?

— Ну добре…

Він зітхнув, і його маленькі вусики сумно опустилися долу.

Відкривши ящик столу, він засунув туди руку, і я насторожився.

Мені вдалося вибити пістолет ще до того, як він спустив запобіжник. Дуже витончений кольт-32. Підібравши пістолет з кришки столу, я вже сам зняв його з запобіжника і направив у бік доктора.

— Відповідайте. Мабуть, ви вважаєте, що я небезпечний, і можете виявитися праві.

Він слабо посміхнувся і теж закурив, явний прорахунок з його боку, якщо він бажав виглядати впевненим в собі. Руки у нього тепер здорово тряслися.

— Ну гаразд, Корі, — сказав він. — Коли це вас заспокоїть, то помістила вас сюди ваша сестра.

— Яка сестра?

— Евеліна.

І це ім'я мені ні про що не говорило.

— Дивно. Я не бачив Евеліну багато років, сказав я. — Вона навіть не знала, що я живу в цих місцях.

Він знизав плечима.

— І тим не менше…

— А де вона живе зараз? Я хотів би відвідати її.

— У мене немає при собі її адреси.

— У такому разі дізнайтеся.

Він підвівся, підійшов до полиці з картотекою і витяг звідти одну з карток.

Я уважно прочитав все, що там було написано.

Міс Евеліна Флаумель…

Адреса в Нью-Йорку теж була мені незнайомою, але я її запам'ятав. Судячи з картки, мене звали Карл. Карл Корі. Прекрасно. Чим більше даних, тим краще.

Я засунув пістолет за пояс, поруч з прутом. Природно, поставивши на запобіжник.

— Ну гаразд, — сказав я. — Де мій одяг і скільки ви мені заплатите?

— Весь ваш одяг пропав при катастрофі, — прошипів він, — і я все ж повинен повідомити вам, що у вас були зламані обидві ноги, причому на лівій переломів було два. Чесно кажучи, я просто не розумію, як ви можете стояти. Минуло всього два тижні…

— Я завжди поправляюсь швидко, — відповів я. — А тепер поговоримо про гроші.

— Які гроші?

— Які ви заплатите мені, щоб уникнути суду за незаконне утримування в клініці, зловживання наркотиками і так далі.

— Не будьте смішним.

— Хто з нас смішний? Я згоден на тисячу доларів готівкою, тільки відразу.

— Я не маю наміру навіть обговорювати цього питання.

— А я все-таки раджу вам подумати, адже що не кажи, посудіть самі, що будуть базікати про вашу клініку, якщо я не промовчу. А я поза всяким сумнівом звернуся в медичні кола, в газети…

— Шантаж, — сказав він, — але я на нього не піддамся.