Читать «Дев"ять Принців Амбера» онлайн - страница 2
Роджер Желязни
— Ось і запросіть його сюди, і нехай він сам це скаже. А до того я не дозволю робити собі ніяких уколів.
— І все ж боюся, що тут нічого не можна зробити. У мене точні вказівки.
— Вони були і у Ейхмана, а подивіться-но тільки, що з ним зробили.
І я повільно похитав головою.
— Ах ось як, — сказала вона. — Врахуйте, що мені доведеться доповісти про цей… цей…
— Обов'язково доповісте, — з'єхидничав я, — і до речі, під час своєї доповіді не забудьте сказати, що я вирішив виписатися звідси завтра вранці.
— Це неможливо. Ви не можете навіть стояти на ногах, а що стосується внутрішніх пошкоджень і крововиливів…
— Подивимося, — сказав я, — на добраніч.
Вона зникла з кімнати, не удостоївши мене відповіддю.
Я знов влігся зручніше і задумався. Схоже було, що я перебуваю в приватній клініці, і це означало, що хтось повинен був оплачувати рахунок, і чималий. Але хто? Кого я знав? Я не міг пригадати жодного свого родича чи друга. Що з цього випливало? Що мене запроторили сюди вороги?
Я став думати далі.
Нічого.
І нікого, хто міг би помістити мене сюди.
Мій автомобіль впав з невеликої скелі прямо в озеро… І це було все, що я пам'ятав.
Я…
Я весь напружився, і мене знову пройняв піт.
Я не знав, хто я такий.
І щоб хоч чимось зайняти себе, я всівся на ліжку і прийнявся розбинтовувати всі свої пов'язки. Під ними все було в порядку, так що мене не полишало відчуття, що я все роблю правильно. Я зламав гіпс на правій нозі, використовуючи як важіль залізний прут, виламавши його в узголів'ї ліжка. У мене раптово виникло почуття, що треба забиратися звідси як можна швидше, і що мені обов'язково треба зробити щось дуже важливе.
Кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Повний порядок.
Розбивши гіпс і на лівій нозі, я піднявся і підійшов до стінної шафи.
Мого одягу там не було.
Майже одразу я почув кроки. Я повернувся на ліжко і як можна більш ретельно накрився бинтами і розламаним гіпсом.
Двері знову відчинилися.
Кімната яскраво освітилася, і біля самого входу, біля вимикача, встав здоровенний чолов'яга у білому халаті.
— Мені сказали, що ви тут грубо відмовляєтеся підкоритися нашій санітарці, — сказав він. Тут вже не було як прикинутися сплячим. — Як це зрозуміти?
— Не знаю, — відповів я, — а що?
Це його занепокоїло на секунду-другу, потім, насупившись, він продовжував.
— Зараз час вашого вечірнього уколу.
— Ви лікар?
— Ні, але мені велено зробити вам укол, а для цього у мене вистачить медичної підготовки.
— А я відмовляюся від уколу, — сказав я, — і маю на це повне юридичне право. Зрештою, яке вам діло?
— Я зроблю вам укол, — промовив він, наближаючись з лівої сторони ліжка.
У руці його з'явився шприц, ретельно до цього приховуваний.
Це був дуже негарний, брудний удар, дюйми на чотири нижче пояса, якщо я не помиляюся. Він впав перед ліжком на коліна.
— …… — Сказав він через деякий час.
— Ще раз підійдете до мене, — нарікайте на себе.
— Нічого, ми вміємо поводитися і з такими пацієнтами — видавив він з труднощами.
Тоді я зрозумів, що настав час діяти.
— Де мій одяг?
— …… — Повторив він.
— У такому разі мені доведеться запозичити ваш. Дайте-но його сюди.