Читать «Принц Хаосу» онлайн - страница 105

Я повернувся до свого мікрокосму і його темного каньйону…

Землю знову трусонуло, на цей раз без викидання грому і блискавок. І продовжувало трясти. Це розлютило мене, бо це хвилювало моїх друзів і родичів, змушуючи їх підвищувати голосу в чомусь, схожому на тривогу. До того ж це лоскотало мій дрімаючий каліфорнійський рефлекс, а мені просто хотілося повалятися і посмакувати своє новознайдене знання.

— Мерлін, ти прокинувся?

— Так, — сказав я і різко сів, протираючи очі і пробігаючи пальцями по волоссю.

Це привид мого батька стояв на колінах біля мене, торсаючи за плече.

— У нас, здається, проблеми, — сказав він, — з екстремальними наслідками.

Юрт, що стояв позаду нього, пару раз кивнув. Грунт ще раз труснуло, гілки і листя посипалися на нас, застрибали дрібні камінчики, піднявся пил, який збаламутив клапті туману. Я почув, як розбилася тарілка поруч з щільною біло-червоною скатертиною, біля якої сиділи за їжею Люк, Далт, Корал і Найда.

Я виплутався з плаща і встав на ноги, зміркувавши, що хтось зняв з мене чоботи, поки я спав. Я натягнув їх назад. Прокотився ще один поштовх, і я притулився до дерева, щоб не впасти.

— Це і є проблема? — Сказав я. — Або щось більше збирається пожерти нас?

Привид Корвіна подарував мені здивований погляд. Потім:

— Коли я накреслив Лабіринт, — сказав він, — у мене не було можливості дізнатися, чи є недоліки у цих країв і чи не трапляється тут що-небудь отаке. Якщо цей струс розколе Лабіринт — це повний обвал… повний і безповоротний. Як я розумію, той спікарт, що ти носиш, може черпати енергію з потужних джерел. Є який-небудь спосіб розрядити його за призначенням?

— Не знаю, — сказав я. — Ніколи не пробував.

— Спробуй швидше, о'кей? — Сказав він.

Але я вже розкрутив розум в зубчасте колесо кільця, чіпаючи кожен зубець, щоб оживити їх. Потім я стиснув найсоковитіший, міцно натиснув на нього, наповнюючи себе — тіло і розум — його енергією. Спрацювало запалювання, завівся мотор — за кермом я. Я перемкнув передачу, витягаючи силову лінію з спікарта вниз у землю.

Я довго тягнувся, розшукуючи потрібне сполучення і метафору до всього лежачого внизу, що я міг виявити…

Перебрався з берега в океан — хвилі лоскотали мені черево, груди — намацували кінчиками щупальців камінчики, стрічки водоростей… Час від часу камінчики переверталися, ковзали, Стукало один про одного, вислизали… Очима я не міг бачити дна. Але я бачив скелі, уламки кораблів, у їх розташуванні і русі, побачив їх так само ясно, як якщо б дно було повністю освітлене.

Відчуваючи, відкриваючи шлях, вниз крізь пласти, єдиним потоком, як промінь маяка, я пробігав по скелястій поверхні, тестуючи напруги одну за іншою, ізостатичні поцілунки гір під землею, творячі гори енергії дрейфу материків, пестячі плоть мінерали в темних прихованих шарах…

Крак! Скеля ковзнула в бік. Моє тіло слідом…