Читать «Рушниці Авалона» онлайн - страница 79
Роджер Желязни
— Як ти себе почуваєш?
— Нормально. — Він озирнувся. — Послухайте, Корвін, у мене дуже хороший зір…
— Навіщо ти мені це говориш?
— Там, вдалині, я бачу вершника, який швидко до нас наближається.
Я швидко встав і обернувся. Він був дуже далеко, по той бік Чорної Дороги, але хто ще міг мчати щодуху по нашому сліду?
Я вилаявся і схопив віжки.
— Готуйся ще до однієї скаженої гонки, — сказав я Ганелону.
— Це Бенедикт?
— Думаю, так. Занадто багато часу ми втратили на Чорній Дорозі. Коли Бенедикт один, він може мчати по Відображеннях зі швидкістю вітру.
— Ви вважаєте, нам вдасться втекти від погоні?
— Там видно буде. Скоро з'ясуємо.
Я прикрикнув на коней і змахнув батогом. Розігралася буря. Фургон накренився, вирівнявся; скеля праворуч від нас закрила небо. Ми об'їхали її, і темрява згустилася, пішов сухий сніг, жалячи наші обличчя і руки.
Ми котилися вниз, і снігопад змінився хуртовиною, яка сліпила очі. Вітер верещав у вухах, фургон підскакував на вибоїнах, його заносило. Навколо нас стояли замети; разом з диханням з рота виривалася пара; крижані бурульки звисали з гілок дерев.
Миттєве помутніння почуттів… достатньо…
Ми продовжували мчати вперед, і вітер верещав і плакав, замітаючи дорогу снігом.
Поворот… снігова буря припинилася, на безхмарному небі світило сонце, зігріваючи землю, все ще покриту снігом і льодом…
… І, проїхавши крізь туман, ми опинилися на мертвому кам'янистому плато…
… А потім звернули праворуч і знову побачили сонячне світло, зелену долину, нагромадження блакитних каменів…
… І Чорну Дорогу вдалині.
Спека стояла нестерпна, від землі піднімалися випари. Киплячі струмки були вкриті бульками, вологим повітрям неможливо було дихати. Дрібні калюжки блищали, немов бронзові монети.
Коні понесли, збожеволівши від страху, а вздовж дороги стали бити гейзери. Гарячі струмені води вилітали біля нас, розливаючись по землі широкими річками. Небо було кольору міді, а сонце схоже на печене яблуко. Смердючий вітер пихтів, як собака, у якої несло падаллю з рота.
Земля тремтіла, і десь вдалині вибухнула вершина пагорба, плюючи в небо вогненними струменями. Вибухова хвиля вдарила нас, ледве не скинувши з козел. Фургон кидало в різні сторони.
Земля продовжувала тремтіти, ураганний вітер свистів у вухах. Ми з'їхали з дороги, і я погнав коней по кам'янистій рівнині. Всюди височіли гори, обриси яких танцювали в розпеченому повітрі.
Ганелон доторкнувся до моєї руки і щось сказав, але слів розібрати було неможливо. На всяк випадок я озирнувся, але побачив лише завісу з пилу, гару і попелу. Я знизав плечима і сконцентрував всю свою увагу на найближчому пагорбі, біля підніжжя якого небо потемніло.
Перед нами все виразніше вимальовувався вхід у величезну печеру. Я ляснув батогом і погнав коней.
Ми в'їхали у величезний грот з високими склепіннями. З тріщин у стелі лилося слабке світло, всюди висіли сталактити, з яких капала дивна блакитна вода, що збиралася в невеликі озерця. Земля все ще тремтіла, а моя тимчасова глухота пройшла, в чому я переконався, почувши слабкий дзенькіт від падіння гігантського сталагміта.