Читать «Рушниці Авалона» онлайн - страница 77
Роджер Желязни
— Заспокойтеся, — повторив я. — Хто ви? Чому вас хотіли спалити? Як ви сюди потрапили?
І знову я не отримав відповіді. Вона перестала плакати, але дихала важко — Правда, зовсім з іншої причини.
— Навіщо ви наділи маску? — Я спробував зняти її, але жінка різко відвела голову.
Втім, я не надав цьому ніякого значення. Розуміючи розумом, що виникла пристрасть безглузда, я був так само безпорадний, як боги епікурейців, і хотів одного: володіти цією жінкою, причому негайно.
Потім мені здалося, що Ганелон голосно кличе мене, і я хотів було обернутися, але вона утримала мене. Я був просто вражений її силою.
— Дитя Амбера, — пролунав голос, знайомий і незнайомий в один і той же час. — Ми — твої боржники, і зараз ти будеш повністю наш.
Наче здалеку я почув крики Ганелона, що обрушив на мою голову потік добірної матірної лайки.
Я напружив м'язи і відчув, як слабшає і розтискається кільце її рук. Потім я зірвав з неї маску.
Коли я звільнився, жінка коротко, зло скрикнула, а коли маска опинилася в моїй руці, сказала лише чотири слова, які виявилися останніми:
— Амбер має бути зруйнований!
Під маскою обличчя не було, одна порожнеча.
Сама вона — воно — зникло. Біле плаття впало на землю.
Обернувшись, я побачив, що Ганелон лежить на узбіччі Чорної Дороги та ноги його неприродно вивернуті. Він рубав шпагою направо і наліво, але я не зрозумів, що сталося, і швидко підбіг до нього.
Висока чорна трава, яку я перестрибнув, кинувшись на крик про допомогу, міцно обвила щиколотки й стегна мого супутника. Правда, йому вдалося частково звільнити праву ногу, але трава кидалась, як звір, намагаючись спіймати руку зі шпагою. Я пустив у хід Грейсвандір, встав позаду Ганелона і тут тільки помітив, що все ще тримаю маску. Я кинув її на чорну землю, і вона задиміла.
Я взяв Ганелона під пахви і відтягнув від узбіччя. Трава пручалася, не бажаючи поступатися, але я виявився сильнішим.
Він насилу встав, спираючись на мене, і вигукнув, ляскаючи по стегнах:
— Мої ноги! Вони як мертві!
Я допоміг йому дістатися до фургона, і Ганелон вчепився за його борт.
— Лоскотно, — заявив він, тупаючи ногами. — Здається, я починаю щось відчувати… О-о-оо!
Врешті-решт він насилу виліз на козли, і я сів поруч. Ганелон зітхнув.
— Наче полегшало, — сказав він. — По-моєму, оніміння проходить. Ця погань висмоктала з мене всі сили. А у вас що трапилося?
— Ти мав рацію. Це — прокляте місце.
— Що будемо робити?
Я взяв віжки в руки і зняв фургон з гальма.
— Поїдемо, нікуди не звертаючи. Мені треба дещо з'ясувати. Тримай шпагу напоготові.
Він буркнув щось нечленороздільне і поклав шпагу на коліна. Коням моя ідея прийшлася не по нутру, так що довелося легенько стьобнути їх батогом.
Ми виїхали на Чорну Дорогу, і мені здалося, що я сиджу в кінозалі і дивлюся картину про другу світову війну. Реалістичний, страшний, лякаючий фільм про недалеке минуле. Навіть скрип фургона і стукіт копит звучали глухо, доносилися ніби здалеку. У мене задзвеніло у вухах. Трава хвилювалася, коли ми проїжджали мимо, хоча я вибрав таке місце на узбіччі, де вона не росла. Клуб туман не мав запаху, але тим не менше в низинах було важко дихати. Біля першого ж валуна я почав міняти Відображення і звернув направо.