«Осьде воно, подивися!Де ж ти? заховався?Утік!.. нема!.. Сина, синаБатько одцурався!Боже ти мій!.. Дитя моє!Де дінусь з тобою?Москалики! голубчики!Возьміть за собою;Не цурайтесь, лебедики:Воно сиротина;Возьміть його та оддайтеСтаршому за сина,Возьміть його… бо покину,Як батько покинув,Бодай його не кидалаЛихая година!Гріхом тебе на світ божийМати породила;Виростай же на сміх людям! —На шлях положила.Оставайся шукать батька,А я вже шукала».Та в ліс з шляху, як навісна!А дитя осталось,Плаче бідне… А москалямБайдуже; минули.Воно й добре; та на лихоЛісничі почули.Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивиласьТа в яр… біжить… серед ставуМовчки опинилась.«Прийми, боже, мою душу,А ти – моє тіло!»Шубовсть в воду!..Попід льодомГеть загуркотіло.Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер понад ставом —І сліду не стало.То не вітер, то не буйний,Що дуба ламає;То не лихо, то не тяжке,Що мати вмирає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали:Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злії людеМалій сиротині;Виллє сльози на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що йому зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови..Нащо? Щоб пізнали!Змальовала, не сховала…Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до КиєваТа сів спочивати,Торбинками обвішанийЙого повожатий.Мале дитя коло йогоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарІ с у с а співає.Хто йде, їде – не минає:Хто бублик, хто гроші;Хто старому, а дівчатаШажок міхоноші.Задивляться чорноброві —І босе, і голе.«Дала, – кажуть, – бровенята,Та не дала долі!»Іде шляхом до КиєваБерлин шестернею,А в берлині господиняЗ паном і сем'єю.Опинився против старців —Курява лягає.Побіг Івась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Івасеві,Дивується пані.А пан глянув… одвернувся..Пізнав, препоганий,Пізнав тії карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?«Івась», – «Какой милый!»Берлин рушив, а ІвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли понад шляхом.
[1838, С.-Петербург]
ТАРАСОВА НІЧ
На розпутті кобзар сидитьТа на кобзі грає;Кругом хлопці та дівчата —Як мак процвітає.Грає кобзар, виспівує,Вимовля словами,Як москалі, орда, ляхиБились з козаками;Як збиралась громадонькаВ неділеньку вранці;Як ховали козаченькаВ зеленім байраці.Грає кобзар, виспівує —Аж лихо сміється…«Була колись гетьманщина,Та вже не вернеться.Було колись – панували,Та більше не будем!Тії слави козацькоїПовік не забудем!Встає хмара з-за Лиману,А другая з поля;Зажурилась Україна —Така її доля!Зажурилась, заплакала,Як мала дитина.Ніхто її не рятує…Козачество гине;Гине слава, батьківщина;Немає де дітись;Виростають нехрещеніКозацькії діти;Кохаються невінчані;Без попа ховають;Запродана жидам віра,В церкву не пускають!Як та галич поле крив,Ляхи, уніатиНалітають, – нема комуПорадоньки дати.Обізвався Наливайко —Не стало Кравчини!Обізвавсь козак ПавлюгаЗа нею полинув!Обізвавсь Тарас ТрясилоГіркими сльозами:«Бідна моя Україно,Стоптана ляхами!»Україно, Україно!
