Читать «Кобзар (сборник)» онлайн - страница 7

Тарас Григорьевич Шевченко

А так тілько псує мовуТа людей морочить».Правда ваша, правда, люде!Та й нащо те знати,Що сльозами перед вамиБуду виливати?Нащо воно? У всякогоІ свого чимало…Цур же йому!.. А тим часомКете лиш кресалоТа тютюну, щоб, знаєте,Дома не журились.А то лихо розказувать,Щоб бридке приснилось!Нехай його лихий візьме!Лучче ж поміркую,Де то моя КатеринаЗ Івасем мандрує.За Києвом, та за Дніпром,Попід темним гаєм,Ідуть шляхом чумаченьки,Пугача співають.Іде шляхом молодиця,Мусить бути, з прощі.Чого ж смутна, невесела,Заплакані очі?У латаній свитиночці,На плечах торбина,В руці ціпок, а на другійЗаснула дитина.Зустрілася з чумаками,Закрила дитину,Питається: «Люде добрі,Де шлях в Московщину?»«В Московщину? оцей самий.Далеко, небого?»«В саму Москву, Христа ради,Дайте на дорогу!»Бере шага, аж труситься:Тяжко його брати!..Та й навіщо?.. А дитина?Вона ж його мати!Заплакала, пішла шляхом,В Броварях спочила7Та синові за гіркогоМедяник купила.Довго, довго, сердешная,Все йшла та питала;Було й таке, що під тиномЗ сином ночувала…Бач, на що здалися карі оченята:Щоб під чужим тином сльози виливать!Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за що люде лають,За що не пускають в хату ночувать.Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Якби мали силу,Щоб сироті не світило,Сльози не сушило.А за віщо, боже милий!За що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!.. Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям сльози,Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця в темнім лісіУмийся сльозами.Умиєшся – не побачать,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки сльози ллються.Отаке-то лихо, бачите, дівчата.Жартуючи кинув Катрусю москаль.Недоля не бачить, з ким їй жартувати,А люде хоч бачать, та людям не жаль:«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,Коли не зуміла себе шанувать».Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,Щоб не довелося москаля шукать.Де ж Катруся блудить?Попідтинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк – зима впала.Свище полем заверюха,Іде КатеринаУ личаках – лихо тяжке! —І в одній свитині.Іде Катря, шкандибає;Дивиться – щось мріє…Либонь, ідуть москалики…Лихо!.. серце мліє —Полетіла, зустрілася,Пита: «Чи немаєМого Йвана чорнявого?»А ті: «Мы не знаем».І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:«Ай да баба! ай да наши!Кого не надуют!»Подивилась Катерина:«І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше – більш ходила..А може, й зустріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама загину».Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря серед поля,Дала сльозам волю.Утомилась заверюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите сльозою,Червоніє, як квіточкаВранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця – як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить – ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь, курінь мріє.«Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й надворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Іване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся надворі!Собаки злі, покусають,