Серце моє, ненько!Як згадаю твою долю,Заплаче серденько!Де поділось козачество,Червоні жупани?Де поділась доля-воля,Бунчуки, гетьмани?Де поділися? ЗгорілоА чи затопилоСинє море твої гори,Високі могили?Мовчать гори, грає море,Могили сумують,А над дітьми козацькимиПоганці панують.Грай же, море, мовчіть, гори!Гуляй, буйний, полем!Плачте, діти козацькії,Така ваша доля!Обізвавсь Тарас ТрясилоВіру рятовати,Обізвався, орел сизий,Та й дав ляхам знати!Обізвався пан Трясило:«А годі журиться!А ходім лиш, пани-брати,З поляками биться!»Вже не три дні, не три ночіБ'ється пан Трясило.Од Лимана до ТрубайлаТрупом поле крилось.Ізнемігся козаченько,Тяжко зажурився,А поганий КонецпольськийДуже звеселився;Зібрав шляхту всю докупиТа й ну частовати.Зібрав Тарас козаченьків —Поради прохати:«Отамани товариші,Брати мої, діти!Дайте мені порадоньку,Що будем робити?Бенкетують вражі ляхи —Наше безголов'я».«Нехай собі бенкетують,Нехай на здоров'я!Нехай, кляті, бенкетують,Поки сонце зайде,А ніч-мати дасть пораду,Козак ляха знайде».Лягло сонце за горою,Зірки засіяли,А козаки, як та хмара,Ляхів обступали.Як став місяць серед неба,Ревнула гармата;Прокинулись ляшки-панки —Нікуди втікати!Прокинулись ляшки-панки,Та й не повставали:Зійшло сонце – ляшки-панкиПокотом лежали.Червоною гадюкоюНесе Альта вісти,Щоб летіли крюки з поляЛяшків-панків їсти.Налетіли чорні крюкиВельможних будити;Зібралося козачествоБогу помолитись.Закрякали чорні крюки,Виймаючи очі;Заспівали козаченькиПісню тії ночі,Тії ночі кривавої,Що славною сталаТарасові, козачеству,Ляхів що приспала.Над річкою, в чистім полі,Могила чорніє;Де кров текла козацькая,Трава зеленіє.Сидить ворон на могиліТа з голоду кряче…Згада козак гетьманщину,Згада та й заплаче!»Умовк кобзар, сумуючи:Щось руки не грають.Кругом хлопці та дівчатаСлізоньки втирають.Пішов кобзар по улиці —З журби як заграє!Кругом хлопці навприсядки,А він вимовляє:«Нехай буде отакечки!Сидіть, діти, у запечку,А я з журби та до шинку,А там найду свою жінку,Найду жінку, почастую,З вороженьків покепкую».
[6 листопада 1838, С.-Петербург]
ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ
Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?..Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?..Бо вас лихо на світ на сміх породило,Поливали сльози… чом не затопили,Не винесли в море, не розмили в полі?.Не питали б люде, що в мене болить,Не питали б, за що проклинаю долю,Чого нуджу світом?«Нічого робить»,Не сказали б на сміх…Квіти мої, діти!Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?Чи заплаче серце одно на всім світі,Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…Може, найдеться дівочеСерце, карі очі,Що заплачуть на сі думи,Я більше не хочу.Одну сльозу з очей карих —І пан над панами!Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду.Нехай душі козацькіїВ Украйні витають —Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,
