На діл повалилась…Обізвався старий батько:«Чого ждеш, небого?»Заридала КатеринаТа бух йому в ноги:«Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!»«Нехай тебе бог прощаєТа добрії люде;Молись богу та йди собі —Мені легше буде».Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила;Промовила: «Не вернуся!В далекому краю,В чужу землю, чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розказуй, голубонько!Де б ні заховали,Щоб грішної на сім світіЛюди не займали.Ти не скажеш… ось хто скаже,Що я його мати!Боже ти мій!.. лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!..»Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села – серце мліє;Назад подивилась,Покивала головоюТа й заголосила.Як тополя, стала в поліПри битій дорозі;Як роса та до схід сонця,Покапали сльози,За сльозами яа гіркимиІ світа не бачить,Тілько сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янгелятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… тілько мріє.В селі довго говорилиДечого багато,Та не чули вже тих річейНі батько, ні мати…Отаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того в'яжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за віщо? Святий знає.Світ, бачся, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збиралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!Єсть на світі доля,А хто її знає?Єсть на світі воля,А хто її має?Єсть люде на світі —Сріблом-злотом сяють,Здається, панують,А долі не знають,Ні долі, ні волі!З нудьгою та з горемЖупан надівають,А плакати – сором.Возьміть срібло-злотоТа будьте багаті,А я візьму сльози —Лихо виливати;Затоплю недолюДрібними сльозами,Затопчу неволюБосими ногами!Тоді я веселий,Тоді я багатий,Як буде серденькоПо волі гуляти!
III
Кричать сови, спить діброва,Зіроньки сіяють,Понад шляхом, щирицею,Ховрашки гуляють.Спочивають добрі люде,Що кого втомило:Кого – щастя, кого – сльози,Все нічка покрила.Всіх покрила темнісінька,Як діточок мати;Де ж Катрусю пригорнула:Чи в лісі, чи в хаті?Чи на полі під копоюСина забавляє,Чи в діброві з-під колодиВовка виглядає?Бодай же вас, чорні брови,Нікому не мати,Коли за вас таке лихоТреба одбувати!А що дальше спіткається?Буде лихо, буде!Зустрінуться жовті піскиІ чужії люде;Зустрінеться зима люта…А той чи зустріне,Що пізнає Катерину,Привітає сина?З ним забула б чорнобриваШляхи, піски, горе:Він, як мати, привітає,Як брат, заговорить…Побачимо, почуємо…А поки – спочинуТа тим часом розпитаюШлях на Московщину.Далекий шлях, пани-брати,Знаю його, знаю!Аж на серці похолоне,Як його згадаю.Попоміряв і я колись —Щоб його не мірять!..Розказав би про те лихо,Та чи то ж повірять!«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!(Звичайно, не в очі),
