Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 36

Роздивившись, вони побачили, що Кобилиця геть приголомшена ударом: хоча молот і не зміг розбити вузлуватого, сучкуватого оцупка, з якого було зроблено Кобилицину голову, та обоє вух відламались, і вона мусила лишатися глухою, поки їй не зроблять нові вуха. Ліве коліно теж тріснуло — довелося зв’язати його мотузком.

Біліна пролетіла під молотом, і тепер лишилось визволити тільки рядового, що гуцикав на велетневін руці високо в повітрі.

Страхопуд ліг плазом на землю й гукнув воякові, щоб той стрибав на нього: адже він м’який, бо напханий соломою. Рядовий справді вичекав, поки рука опуститься найнижче, і зумів стрибнути так, що приземлився прямо на Страхопуда. При цьому він не зламав собі жодної кістки, а Страхопуд запевнив, що навіть не відчув нічого.

На той час Залізний Дроворуб уже приробив Кобилиці нові вуха, і весь загін рушив далі, зоставивши велетня позаду далі трамбувати землю.

КОРОЛЬ НОМІВ

Що далі вони посувались до гори, яка стояла на кордоні Королівства Ев і загороджувала їм дорогу, то темніша й похмурніша робилась та дорога, бо високі шпилі обабіч неї затуляли її від сонця. Було там і дуже тихо, бо ліс лишився далеко позаду, кругом самі голі скелі, й не співали пташки, не цокотіли вивірки.

Озма й Дороті були трохи пригнічені цією тишею, всі інші теж були мовчазні й поважні, крім самої лише Кобилиці: та, везучи на собі Страхопуда, мугикала химерну пісеньку з таким приспівом:

Дубовий кінь в дубовий ліс Дубову голову поніс. Коб не дубова голова, Ще більші вмів би він дива.

Але ніхто її не слухав, бо вони вже підходили до володінь Короля Номів, і його розкішний підземний палац був, напевне, десь недалеко.

Раптом вони почули глузливий сміх і ту ж мить зупинилися. Та їм однаково довелось би за хвилину зупинятись, бо дальшу дорогу перегороджувала величезна гора, а стежка добігала до прямовисної кам’яної стіни й там кінчалась.

— Хто це реготав? — спитала Озма.

Відповіді не було, але в присмерку вони бачили якісь дивні постаті, що сновигали на тому камені.

Ті створіння самі були дуже схожі на камінь — того самого кольору й такі вугласті та тріщинуваті, наче їх відкололи від узбіччя гори. Вони тулились до крутої скелі, дивлячись на наших друзів, і сновигали вгору-вниз, туди-сюди без будь-якого ладу, що аж в очах мигтіло. Здавалося, що їм не треба стояти. на чомусь ногами: вони липли до поверхні скелі, як муха до шибки, й ні на мить не зупинялись.

— Не зва-жайте на них, — сказав Тік-Так, коли Дороті сахнулась назад. — Це тіль-ки Ho-ми. Чи Гно-ми.

— А хто такі Номи? — спитала дівчинка трохи злякано.

— Це гір-ські духи, во-ни слу-жать Ко-ро-лю Но-мів, — відповів Механічний Чоловік. — Але вони нам не зроб-лять ні-чого по-га-ного. Вам тре-ба по-кли-кати Ко-роля, бо без нього ви ні-коли не знай-де-те входу до на-лацу.

— Покличте ви, — сказала Дороті Озмі.

Саме тоді Номи зареготали знову, і той регіт був такий нелюдський та моторошний, що двадцять шестеро офіцерів скомандували рядовому «налівокругом!» — і кинулись тікати скільки духу.