Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 32

Коли вони підійшли, Кобилиця нерухомо стояла біля садової брами, та коли Дороті познайомили з нею, вона чемно кивнула головою, кліпнула очима, що були просто сучками на дереві, й помахала хвостом-гіллякою.

— Як це дивно, що ти жива! — вигукнула Дорогі.

— Цілком згодна, — відказала Кобилиця грубим, але не неприємним голосом. — Таке створіння, як я, не повинне бути живим, це всі знають. Але так подіяв чарівний порошок, і я тут не винна.

— Певне що ні, — погодилась Дороті. — До того ж від тебе ще й користь: адже я бачила, як Страхопуд їхав верхи на тобі.

— Аякже, я корисна! — підтвердила Кобилиця. — До того ж я ніколи не втомлююсь, паша мені не потрібна і догляд теж.

— А ти розумна? — спитала дівчинка.

— Не дуже, — відповіла Кобилиця. — Адже це була б дурниця — марнувати розум на звичайну Кобилицю для пиляння дров, коли він потрібен стільком професорам. Але я тямлю доволі, щоб слухатись своїх господарів, розумію слова «вйо» і «тпру». З мене цього досить.

Ту ніч Дороті проспала в гарненькій спаленьці цоряд із тією, яку займала Озма з Озу, а Біліна сиділа на бильці в ногах ліжка, сховавши голову під крило, й спала в тій позі так міцно, як і Дороті на м’яких подушках.

Та вдосвіта всі попрокидалися, заворушилися, і невдовзі наші мандрівники вже похапцем снідали у великій їдальні королівського палацу. Озма сиділа на чолі довгого столу, на підвищенні, Дороті — праворуч від неї, а Страхопуд — ліворуч. Страхопуд, звичайно, не їв, але Озма посадила його біля себе, щоб під час сніданку питати в нього порад щодо дальшої дороги.

Далі за столом сиділо двадцять сім озьких вояків, а в другому кінці їдальні Лев і Тигр їли з казана, поставленого долі, тимчасом як Біліна пурхала навкруги, підбираючи крихти.

Попереду їхала Озма; Дороті сиділа в золотій колісниці поряд неї й міцно тримала Біліну на руках.

Далі їхав Страхопуд верхи на Кобилиці, а Залізний Дроворуб і Тік-Так крокували пліч-о-пліч за ним.

Далі гупало чобітьми військо, браве й привабливе для очей у своїх розкішних мундирах. Генерали командували полковниками, полковники командували майорами, майори командували капітанами, а капітани командували рядовим, що крокував із гордим виглядом, бо потрібно було стільки офіцерів, аби віддавати йому накази.

Отак пишне військо залишило палац і рушило шляхом саме на світанку, а поки зійшло сонце, вони вже пройшли далеченько в напрямку долини, що вела у володіння Короля Номів.

ВЕЛЕТЕНЬ З МОЛОТОМ

Якийсь час дорога бігла через дуже гарний край селянських садиб, а потім повз гай, що так і манив на пікнік. Але військо йшло не зупиняючись, аж поки Біліна раптом владно гукнула:

— Стривайте! Стривайте!

Озма зупинила колісницю так раптово, що Страхопудова Кобилиця трохи не налетіла на неї, а лави війська змішалися, поки зуміли спинитись. Руда Курка зразу виборсалася з Доротиних рук і перелетіла в кущі над шляхом.

— У чому річ? — стурбовано запитав Залізний Дроворуб.