Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 93
Володимир Кашин
— Сідайте, — запросила господиня.
— Шістнадцята квартира, — промовив вухатий, щось занотовуючи в журналі. — Скільки метрів? — окидаючи поглядом приміщення.
— Дванадцять з половиною.
— Удвох із сином проживаєте? Прізвище?
— Гармаш Варвара Олексіївна.
— Син теж Гармаш?
Другий, опецькуватий, з ніби прищуленим лівим оком, дивився якось знизу вгору й ніби скоса.
— Це хто? — і кивнув на портрет.
— Чоловік, — зітхнула Варвара Олексіївна.
— Загинув? — співчутливо спитав вухатий. — На фронті?.. А ви де працюєте?
— На пенсії вже. Я на швейній робила…
— А син?
Легенька хмарка набігла на обличчя жінки.
— В міліції.
— Гм, — наче здивовано промимрив чоловік. — Він що, юрист?..
— Ні, інженер.
— Значить, уже інженери хуліганів ловлять, — пожартував другий.
— Каже, що не ловить.
— А що ж тоді йому там робити, в міліції? — все ще удавано дивуючись, промовив вухатий, не зводячи погляду з жінки.
Варвара Олексіївна знизала плечима.
— Не знаю.
— Від рідної матері криється? — похитав галовою.
— А чого ж. Міліція — таке діло, Григорію Михайловичу. Не про все й рідній матері розкажеш, — заперечив товаришеві той, що писав у журнал, — правда, Варваро Олексіївно? Мабуть, і скільки заробляє, не розказує?
— Е, ні, — різко відповіла жінка. — До копійки приносить. Сто десять карбованців на місяць.
— Не густо.
— Жити можна, — заперечила Варвара Олексіївна. — Він сто десять, та моя пенсія…
— Але ж йому й одягтись треба, дивись, уже й дівчину нагледів, і випити з друзями хочеться, і в хату щось купити. — Вухатий з відразою, що несподівано відбилася на його обличчі, огледів потерту шафу, нікельоване ліжко, диван, оббитий клейонкою…
— Непитущий він, — радісно заперечила Варвара Олексіївна.
— Ну, а дівчат, звичайно, любить… — по-змовницькому підморгнув той, кого назвали Григорієм Михайловичем.
— Звичайно, хлопець як хлопець, — посміхнулася мати. — І приятелів має, і з дівчатами, певно, дружить. Діло молоде…
— Тісненько живете…
— Ох, — тільки зітхнула жінка.
— Заяви на поліпшення не подавали?
— А чого писати. Є й гірше живуть. Ще не з усіх підвалів людей вивели.
— Треба не на гірше дивитись, а на краще і самим думати про краще.
— Та нам якби ще одну, хоч маленьку, щоб мені ліжко поставити…
— Були б у вас гроші…
— Які гроші? — здивувалася Варвара Олексіївна.
— Ну, обміняли б з кимось на більшу. На обмін теж грошей треба. І на переїзд, і на оформлення… а може, подарунок зробити тому, хто більшу кімнату віддає, хоч це і не дозволяється, — весело блищав зубом кругловидий. — Але хто знатиме, що між двома людьми відбувається… Та й справедливо це…
Варвара Олексіївна слухала мовчки.
— Скажу чесно, довгенько ще вам тут жити. Нову квартиру поки що дати не зможемо. Видно, й невістку доведеться сюди брати, й онуків тут няньчити. — Вухатий обвів кімнату поглядом. — А повернутися ніде. Так я кажу, Григорію Михайловичу?
Той кивнув головою.
— Правильно і ви сказали, Варваро Олексіївно, он ще не всіх людей з підвалів повідселяли. Років, скажімо, через п'ять, ну, може, десять усі матимуть добрі квартири… Але ж скільки чекати! — Він замовк. Потім додав: — Можна вам допомогти. Можна. Трудяща ви людина. Та й сім'я загиблого воїна. Але тільки в один спосіб. Учора відвідали одного дідуся. Кімната велика, світла, понад двадцять метрів… А в нього, бідолашного, й оплатити її нема чим. На саму пенсію живе. Хоче мінятися, тільки щоб сотні дві-три доплатили. Воно ніби й справедливо. Йому вистачить і цієї, а для вас — мала… А коли чоловік своє віддає, то треба чимось і віддячити…