Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 95

— Будь ласка, Інну Паволоцьку.

Її покликали. Вона здивувалась. Потім наче зраділа. Погодилася. Умовилися зустрітися.

Відійшов од телефону, відчуваючи, як у ньому тремтить від напруження кожний нерв…

Тепер вона поруч. Від неї віє легкими пахощами квітів — такими знайомими йому. Від них у хлопця наморочиться голова. А варто скосити оком і побачить її профіль. І йому врешті зовсім байдуже, що витанцьовує і співає зморений життям літній естрадник…

Юрій кладе свою руку на тонкі дівочі пальці. Інна тепло потискає їх. Хлопець відчуває, як сцена починає гойдатись в його очах, відривається від підлоги й хилиться з боку в бік. Та ні, то на сцені вже гойдаються гімнасти.

Інна зовсім забирає собі його руку. Ніби через тисячі й мільйони років Юрій бачить, що на сцені вже не гімнасти, а співак, і пристрасна пісня, здається, злітає не з уст артиста, а рветься з самого серця…

Хтозна, коли концерт скінчився, він тягся тисячоліття, але всі ці тисячоліття вкладалися в коротку мить щастя…

Катастрофа майора Дроздова

До кабінету підполковника увійшов худенький, і взимку веснянкуватий, експерт науково-технічного відділу. Він поклав на стіл два документи: вітальну листівку на ім'я Вовченка й анонімний лист про дружбу оперативного уповноваженого Юрія Гармаша з інженером Божком.

— Друковано однією машинкою. Лист набагато пізніше. Літери за цей час трохи збилися, особливо «е», «а».

— Так, — глибоко передихнув Вовченко. — Так, так… — Обличчя його посмутніло.

Коли експерт повернувся, щоб іти, підполковник неголосно промовив:

— Мені не треба нагадувати своє прохання? Дослідження абсолютно неофіційне, ніде не реєструється… Все залишається між нами.

— Звичайно, товаришу підполковник, так, як ви сказали.

— Ну, спасибі…

Експерт вийшов, а Вовченко довго сидів нерухомо. Дзвонили телефони. Чорний — міський, і білий — від начальства. Він не брав трубки. Здавалося, нічого не бачив, ні про що не думав. Анонімний лист, який колись передав начальник управління, і барвиста вітальна листівка лежали поряд.

Анонімка довго відлежувалася в сейфі підполковника. Час од часу Вовченко виймав її, вчитувався, намагаючись знайти який-небудь натяк на автора. Відчував у викладі щось дуже знайоме. Але що саме? Нарешті здогадався: лист ряснів дієприслівними зворотами, які так полюбляв майор Дроздов.

Це відкриття спочатку приголомшило Вовченка. Дурниці! Скільки людей люблять ці звороти… Як же без них! Він переглядав рапорти й записки майора і дедалі більше впевнювався, що не помилився. Тоді згадав, як на п'ятдесятиліття товариші надсилали йому вітальні листівки й телеграми: Він зберіг їх. Тепер знайшов листівку від Дроздова. Вітальний текст надруковано на машинці: пузатенькі літери шрифту на анонімному листі й листівці однакові. Але Вовченкові все ще не хотілося вірити в це. Відрізав край листівки, де була зворотна адреса Дроздова, і віддав на графічне дослідження.

Віднині не залишилося жодного сумніву.

Але навіщо було майорові це робити? І Вовченко раз у раз ставив собі класичне запитання криміналістики: хто від цього має вигоду? Дроздов? Нісенітниця! Дрібна помста юнакові за критику? Теж дурниця…