Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 91

Повз Марину й Василя пробігла зграйка хлопчаків. Хтось із них свиснув, хлопчаки реготали.

Василь одірвався від дівчини. Стояв серед алеї стовпом. В голові майстра гуло, мовби хто огрів дрючком. У груди наче жару насипали.

— Як гуляла? Коли він тобі таке казав?

— Навесні.

— І ти?..

Марина знизала плечима.

— Чого ж досі мовчала? — заскрипів зубами.

У голові загуло ще дужче. І серед того нестерпного гулу підбитими птахами безладно метушилися думки.

І справді, що він такого робив?! Тільки й того, що слухався начальника цеху. Часом Одур давав йому гроші. Коли це сталося вперше, здивувався: за віщо? «Премія від мене… за добру роботу», — відповів начальник цеху. Взяв раз, другий. Вже не відмовлявся. Якось сказав Одурові про кімнату. Той повів до директора. Буде! Тепер уже не сперечався, коли Григорій Михайлович просив показати в рапортичках менше босоніжок, ніж виробив насправді.

«Шануйся, — не раз шепотів йому начальник цеху. — І тримай язик за зубами… В люди виб'єшся. Покірне телятко дві мамки ссе».

Гроші, які давав Одур, складав на меблі. Усі вони цілісінькі. Може й повернути! Шпурнути в підсліпувату морду начальника цеху!.. Але ж як його підманули! Серце Василя завмерло. Ніхто не буде розбиратися, що та як… То не тенета снилися йому, а в'язничі грати… Отам йому буде кімната… Тільки без Марини. А вона залишиться на волі, одна, беззахисна, і не ждатиме арештанта…

Голова майстра йшла обертом, серце мало не розривалося від жалю до себе, до своєї невдатної долі.

Повільно брів алеєю. Марина взяла його під руку.

— І я піду з тобою до міліції. Ти ж не злодій! Своїми руками хліб заробляєш…

Дівчина тулилася до Василя, і він відчував, що Марина піклується ним. Ні, ні, не буде вона дурити!

— І стане тобі легше, посвітліє в очах, — умовляла пошепки. — Бо ж перевівся як!.. І мені буде легше на душі. Інакше як же нам з тобою жити, Василику? Без правди, без честі, під страхом…

Великі жовті зорі проводжали їх до самого дому, Василь зірок не бачив. Його вже ніщо не радувало: ні лукаві вогні ресторанів, повз які він ішов, ні весела естрадна музика, яка гриміла з вуличних репродукторів, ні сподівання, що Марина не полюбить нікого, поки він буде у в'язниці.

Все навколо по-осінньому поморхло, все стало незначним перед тим, що чекало його. Відчував, що не зможе далі критися, а піде до чужих людей у синіх мундирах, щоб відкрити їм свою покалічену душу й віддатися на їхню волю.

Отруйні троянди

Штром ледве дочекався, поки від довідкового кіоска одійшла огрядна жінка, яка розпитувала дівчину про київські музеї. Помітив, що молоденька кіоскерка полегшено зітхнула, коли причепа відлипла од віконця, і як міг найтепліше всміхнувся.

— Замучила вас, — співчутливо промовив. — Це вам за всіх нас… — Він просунув у віконце кілька пишних троянд.

Дівчина завмерла від несподіванки, і враз її насуплене обличчя засвітилося щирою, мало не дитячою радістю.

— Беріть, беріть, — ласкаво говорив Марк Аврелійович. — Це віддяка за нашу людську настирливість і вашу терпеливість.