Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 88

Бригадир Жуков широко закрокував до вокзалу. Вовченко ледве встигав за ним.

Третя зустріч з Кочубієвським

Юрій мало рота не роззявив. Перед ним стояв давній знайомий — Михайло Борисович Кочубієвський, майстер з «Оріона». Але який жалюгідний у нього вигляд! Старий, давно не прасований костюм, сорочка без гудзиків, обличчя схудле, неголене, очі червоні.

— Ну от, радійте, — глухо сказав він. — Догралися! Помстилися робочій людині.

— Та що з вами? — не міг оговтатись лейтенант і, підвівшись, підсунув стілець відвідувачеві. — Сідайте, будь ласка.

— Тепер: «Сідайте, будь ласка», культурненькі, — засопів Кочубієвський. — Я ж казав: у мене сім'я, діти. Хто їх нагодує? Ви?

— Та що сталося? — вже розсердився Гармаш.

— Що? Вигнали з роботи. Причепилися до браку. А це мій брак? Де він узявся на моєму верстаті? Підкинули, гади! І звільнили… Так і знав, що цим скінчиться… Все начальство вовком дивилося, обминали, як заразу. Я вже так старався, так оберігався, так працював!.. Все одно…

— Ну, знаєте, — скипів Юрій. — Це неможливо! — Він схопив телефонну трубку.

— Не дзвоніть на фабрику! — кинувся до нього Кочубієвський. — Хай вони згорять! І без них роботу знайду. Я не того прийшов. Я хочу все розповісти. Я й раніше здогадувався про їхні махінації. Але втручатися не хотів. Я так міркував: коли вже міліція зацікавилась, вона розбереться й без мене… Чого мені із здоровою головою у хвору подушку. Але їх треба в тюрму! Злодії, шахраї, мерзотники! Пишіть — я буду говорити.

Юрій поклав трубку, взяв авторучку.

Кочубієвський сів на стілець і швидко, немов боявся, що лейтенант переб'є його, почав розповідати, що на фабриці виготовляють «ліву» продукцію, штампують на пресах понад план босоніжки…

— А чого ви не записуєте? — здивовано закліпав очима, помітивши, що Гармаш грається авторучкою.

— Ви спізнилися, — сухо відповів Юрій. — Без вас обійшлися.

— Як же так! — обурився Михайло Борисович. — Я прийшов усе розказати, а ви…

Погосов, який сидів у кінці кімнати за спиною Кочубієвського, підвів голову і м'яко посміхнувся.

— Інші люди нам допомогли.

— Але я теж хочу…

— Тоді ось нате папір, ручку, — сказав Юрій. — Сідайте за вільний стіл і напишіть заяву. Пишіть усе, що хотіли сказати. В цьому ми вам не можемо відмовити.

Кочубієвський слухняно пересів за вільний стіл і став зосереджено писати. Час од часу підводив голову, дивився поперед себе в простір і потім знову схилявся над папером.

Юрій спостерігав за ним. Хотілося сказати: отак, чоловіче, чесність теж має свої правила й закони. Все добре, коли вчасно, бо й найкращий незірваний плід, коли перезріває, загниває. Але він нічого не сказав. По-людськи було шкода цю обмежену людину, якій забракло розуму і мужності, щоб стати за правду тоді, коли це було так необхідно.

Кочубієвський писав довго. Коли скінчив, підписався й віддав папери Юрію. Той спитав:

— Може, потребуєте нашої допомоги у влаштуванні на роботу?..

— Ні, ні, дякую! Не треба, будь ласка! — вигукнув Михайло Борисович і так злякано глянув на телефон, що Юрій мало не розсміявся. — Я сам влаштуюсь, я добрий майстер.