Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 90

Дівчина пригорнулась дужче. Ледь відчутно пахли пізні квіти на клумбі.

— Василику, — неголосно промовила Марина. — Мене викликали до міліції…

Відчула, як напружилась рука Василя.

— Чого? — спитав сухо.

— Прописка скінчилася, а Віра Кирилівна не хотіла продовжити.

— Випишуть тебе з Києва — ось побачиш, — ослаблим голосом сказав майстер.

— Ні, ще на півроку продовжать.

— Треба нам до загсу, тоді ніхто не зачепить.

— А як же з кімнатою?

— 3 кімнатою, з кімнатою, — пробурчав майстер. — Ти за кімнату думаєш заміж виходити чи за мене?.. Одержу, не турбуйся! Як до Нового року Басистий не дасть, усім їм сала за шкуру заллю!.. Тебе, рибонько, боюсь втратити, — міцніше пригорнув він до себе дівчину. — А то я їм уже давно грому наробив би! Падлюки!

— Не лайся, — випручалася Марина. — Не любиш ти мене, — сумно додала.

— Я не люблю?!

— Хочеш, щоб життя з тобою зв'язала, а криєшся. Думаєш, мені байдуже, думаєш, я не бачу, що ти мучишся?.. — Вона торкнулася долонями Василевих щік, притягла його голову до себе. — Ну, скажи мені правду, любий… Одур терзає тебе, а ти йому догоджаєш. Хіба я не бачу? Він погана людина, нечесна…

— Усі такі, зітхнув Василь. — Кожний тільки для себе…

— Ні, не всі. — Дівчина відштовхнула голову Василя від себе. — Не всі такі, як наше начальство. Я знаю, знаю, вони й тебе таким зробили!

— Що, що ти знаєш?! — несподівано скипів Василь.

Марина підхопилася з лавочки. Василь устиг схопити її за плащ. Не пускав. Шепотів гарячково:

— Мовчи. Не галасуй!.. Я не можу воювати з ними. Зітруть на порох… А так обіцяли кімнату. Для нас з тобою. Для нашого щастя!..

— Кімнату, — гірко повторила Марина. — Вони дають тільки тим, хто прислужується. — І знову в її пам'яті постала давня сцена в кабінеті директора. — Я хочу знати, якою ціною дістанеться нам кімната! І коли ти не скажеш, я піду собі, — Марина розгнівалась, вирвалася з його рук.

Василь наздогнав дівчину на алеї.

— Стривай, Маринко!

— Я пояснила, чого хочу. Ти знаєш, що вони негідники… Чесна людина піде куди слід і все розкаже.

Василь зупинився, випустив її руку.

— Купили, значить, у міліції, — сумно і якось жально сказав він. — На прописку. Ясно. — І йому здалося, що він тепер не уві сні, а насправді заплутався в міцних тенетах. — Тобі й мене не шкода…

— Василику, дорогий мій, любий, — Марина притулилася до нього, охопила руками за шию. — Я хочу, щоб у нас було світле життя, щоб ти був у моїх очах найкращий, найблагородніший… Я порятувати хочу. Як сам прийдеш і чесно розповіси, тебе не посадять… Думаєш, у міліції вовки? Вони розберуться… Ти ж не такий, як Одур чи Басистий… Ні, ні, ти хороший, ти чесний, ти мій! Може, тебе заплутали, але ти порвеш з ними. Правда ж, Василику?! Кімната!.. Якби схотіла, вже давно мала б її. Не хочу їхньої кімнати. Не діждеться Басистий, щоб гуляла з ним!