Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 87

Вовченко любив згадувати латинське прислів'я: «Вода камінь довбає не силою, а частим падінням». Крапля за краплею. Факт за фактом. Доказ за доказом. Поки злочинець не переконається, що й без нього все доведуть і його відверте зізнання нічого не змінить на гірше, а тільки засвідчить, що він усвідомив провину. Підполковник розумів, що бесіда за бесідою із лже-Жуковим уже похитнула удавану байдужість в'язня і ця зустріч теж не мине безслідно.

Іван Петрович Жуков журливим поглядом дивився на валютника і, згадуючи тяжкі дні того минулого, з яким він сам давно покінчив, тільки зітхав:

— Ех, Сергію, Сергію… І досі, значить… Ех, чоловіче, чоловіче…

У ці кілька слів він укладав такий глибокий зміст, що годі було передати його цілою промовою: в них відбилися й тяжкі спогади про Магадан, і думки про те, яке відкрилося йому тепер життя, і ті почуття, що охопили Івана Петровича, коли зайшов на територію колонії вільною людиною, добре уявляючи собі, як зараз тим, хто у зоні відбуває покарання.

Лже-Жуков намагався не дивитись на справжнього Жукова, але видно було, що його тягло розгледіти бригадира, і він раз у раз кидав на нього миттєвий чіпкий погляд.

Вовченко спершу не втручався у цей німий діалог.

Потім підвівся.

— Ну що ж, Жуков-Сергій, назву вас поки що так, — звернувся він до валютника. — Не хочете казати — самі розберемось. Це ви вже, певно, зрозуміли.

— Чого ви причепилися, що хочете від мене? — глухо сказав валютник. — Піймався, засудили, відбуваю. І квит.

— Щоб вийшли ви звідси з чистою совістю. Щоб усе розповіли. Щоб ті ваші дружки й господарі, які винні більш, ніж ви, не розкошували зараз на волі, не могли далі чинити чорних справ і повернули народові награбоване добро. Ось чого я хочу.

— Щоб я сам собі накинув на шию зашморг? Цього ви хочете? — скривився валютник. — Нічого не вийде. І яка вам різниця, як мене звуть. Іван, Сергій чи Микола? Не та ниточка, громадянине начальник.

— А по-моєму, саме та, — знову загадково промовив Вовченко. — Саме та! Думайте, Жуков-Сергій, думайте… Я ще раз до вас приїду… Дивіться тільки, щоб не надумали, коли вже пізно буде… Все добре у свій час.

Ув'язненого повели в зону.

Виходячи з території колонії, бригадир ще раз оглянувся на вежу, на вартового з вівчаркою і квапливо зайшов до прохідної.

Віддавши перепустку й одержавши паспорт, бригадир ковзнув швидким поглядом по глухих дверях на виході, шукаючи тієї головної кнопки, на яку треба натиснути, щоб вийти на волю.

Кнопки не було.

Ще зиркнув на двері — нема.

Безпорадно оглянувся на Вовченка.

Але в цей момент у дверях щось само клацнуло — раз, другий, і вони, немов святим духом, прочинилися.

— Тьху, мара… — прошепотів бригадир.

Вовченко, який знав, що двері на вихід автоматично відчиняє вартовий, вловив те легке шепотіння і непомітно всміхнувся.

Іван Петрович вийшов на вулицю і тільки тепер зітхнув на повні груди. До колонії тяглася залізнична колія; рейки радісно заблищали під сонцем, яке визирнуло з осінніх хмар, навколо вільно шумів ліс. Через станцію ритмічно простукотів електропоїзд.