Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 86

Той морщив лоба і не зводив пильного погляду з в'язня. Хвилювався. Губи його ледь-ледь ворухнулися, немов він збирався щось сказати, але не наважився.

— Пригадайте колонію. Сусідів по нарах… Та ви сідайте. — Він показав на стілець.

Бригадир сів. Звичайна обстановка кабінету: письмовий стіл, стільці, плакати на стінах, великий портрет Леніна та ще — зовсім по-домашньому — фіранки на вікнах, які затуляли грати, — потроху заспокоїла його.

— Сергій! — раптом згадав він. — Серьожо! — скрикнув він удруге радісно й водночас тужно. — Як же ти так? — похитав головою. — Знову в зоні?..

Вовченко не зводив пильного погляду з блідого обличчя валютника.

— А от прізвища не пам'ятаю, хоч убийте, — винувато поглянув на підполковника бригадир. — Здається, за золото сидів, казав, діло йому пришили…

Валютник байдужим, тупим поглядом дивився на бригадира.

— А постарів ти як, — по паузі додав Жуков. — І не впізнати, якби не роба та голова стрижена… Ех, Колима, Колима, — і тяжко зітхнув. — Помреш — не забудеш…

«Хто ж ви такий, Жуков? — напружепо думав Вовченко, поглядаючи то на справжнього Жукова, то на валютника. — Коли в'язень і далі мовчатиме, доведеться звернутися до архівів…»

— Ну, то все-таки скажете, громадянине Жуков-другий? — спитав Вовченко. — Хто ж ви насправді?

— Для чого цей театр, громадянине начальник? — опанувавши себе, перейшов на звичайний зневажливий тон валютник. — Де ви цю суку роздобували? Я його вперше бачу і дивитись не хочу.

— Може, ви не вірите, що це Жуков Іван Петрович. Покажемо і паспорт, — іронічно зауважив Вовченко і враз по тому, як заблищали очі в'язня, зрозумів, що допустив помилку.

— Паспорт? — відкопилив губу валютник. — Паспорти всі у ваших руках. Який схочете, такий і випишете. Завтра ви мені ще п'ятьох Жукових з паспортами приведете. Один скаже на мене Серьожа, другий — Іван, третій чортом назве…

— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.

— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.

— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?

Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.

Треба було захитати віру лже-Жукова в те, що його мовчання сховає таємницю, показати, що й без зізнань встановлять істину, зробити пробоїну в затятій позиції злочинця.