Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 79
Володимир Кашин
Але вона боялася розсердити змужнілого сина непроханим співчуттям. Тільки спитала:
— Голова болить?
Простима материнська хитрість: вона зможе торкнутися його чола, перевіряючи, чи немає жару.
Хлопець легенько відсторонився. Знову взяв у руки журнал і схилився над ним.
Мати журливо подумала, що не знає, які турботи терзають її Юрка. «Певно, тяжко йому в міліції, і не може він ні з ким погомоніти, поділитися. А може, щось інше мучить? Може, прийшов і його час? — Варвара Олексіївна відчула легкий укол в серці. — Але нехай! — Вона непомітно зітхнула. — Аби лиш гарна дівчина… Певно, мучить його і те, що живуть так тісно, нема куди не те що сторонню людину запросити, а й самим по-людському ступити».
— Юрику, узвару тобі принести?
Хлопець невдоволено глянув на матір.
Які вони різні — його батьки. Чоловік на портреті завжди вбачався мужнім воїном. Він був легендою і таємницею, непізнаним другом-товаришем. А мати — проста і звичайна, така не схожа на вимріяного батька!
Але ці двоє людей, такі різні, як йому здавалося, насправді були найрідніші, і серце матері виразніше, ніж будь-який портрет, зберігало живий образ батька.
Уперше в житті Юрій подумав про трагедію жіночої самотності, якої зазнала мати, присвятивши життя синові. Не зміг перебороти наплину ніжності, чомусь згадав стару робітницю Чикаленко, її руки, підвівся і пригорнувся до матері.
Зворушена і навіть якось знесилена цим порухом завжди стриманого хлопця, Варвара Олексіївна відчула, як Юркові тяжко.
— Що з тобою, синку?
— Та нічого, мамо, — лагідно відповів той, бо йому й справді несподівано полегшало на серці. — Я тут одну справу обміркував. Ну, й надумав…
Він так і не сказав матері, що вирішив піти з міліції на виробництво, а коли пощастить, то й у науку, туди, де зможе принести і людям, і собі більше користі.
Найдорожче у людини
Рапорт написано. Юрій накрив списаний аркуш папкою і відхилився на спинку стільця, мовби після важкої роботи. Й справді, це нелегко — написати рапорт про звільнення. Обвів поглядом кімнату. Погосов неквапливо занотовував у протокол розповідь свідка — літнього розхвильованого чоловіка, який, розгубившись, скинув капелюх і макінтош, але забув про шарф, що звисав із шиї, метляючись по столу.
Дроздова з самого ранку не було, і його стіл, без паперів і папок, беззахисно світив давніми чорнильними плямами.
У Юрія раптом з'явилося таке відчуття, наче він утікач. Але справу було зроблено — рапорт написано, і папка з документами по фабриці «Оріон», знайома кімната, стіл, — все ніби відійшло від нього, збайдужіло йому.
Сховав папери у сейф і, взявши рапорт, вийшов з кімнати.
— Дозвольте, товаришу підполковник!
Вовченко відірвався від роботи.
— Я вам дуже вдячний за довір'я, — промовив Юрій, заходячи до кабінету начальника. — Але… я ось приніс рапорт. Піду працювати на виробництво.
Підполковник примружив очі.
— Товаришу Гармаш, я зайнятий. Поговоримо про ваші особисті справи пізніше.
— Я тільки хотів віддати вам, — збентежений суворим тоном Вовченка, відповів лейтенант.
— Я зайнятий! — розізлившись, мало не гримнув на нього підполковник. — Йдіть працюйте. Викличу.