Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 78

Гармаш знову залишився сам. Уже не хотілося шукати сина Басистого. Почав пробиватися крізь юрбу до вихідних дверей.

І несподівано помітив Інну. Вона увійшла в зал, озирнулася, немов теж когось виглядала. По вустах її ковзнув замріяний усміх.

Юрій, який так хотів побачити її тут, тепер наче закам'янів. Не наважився підійти. До того ж Інна прийшла не сама — з Аллою, цією легковажною співачкою, невибагливою подружкою Божка, і він розумів, що відвертої розмови не буде.

Дівчата раптово зникли в людському вирі, а Юрій непорушно стояв біля виходу, немов купаючись у тій атмосфері осяйності, що її створила поява Інни. Потім, перемагаючи себе, він рішуче відчинив двері і вийшов на вулицю під холодний вечоровий вітер.

Час від часу заходячи з кухні до кімнати, Варвара Олексіївна тривожно поглядала на сина.

Юрій удавав, ніби читає журнал, але мати цьому не вірила.

Юнак таки нічого не бачив у журналі. Думки крутилися навколо минулої розмови з Вовченком, навколо цинічного визнання Божка. Переплутувалися з думками про Інну. І хоч би про що зараз згадував, з голови все одно не йшло, що зробив помилку, погодившись зв'язати своє життя з міліцією.

В дитинстві малий Юрко любив забитися в куток і розглядати батьків портрет, що висів над ліжком, дивитися доти, поки йому не починало здаватись, що батько ворухнувся і ожив. Цей грубо відретушований портрет молодого льотчика в шинелі й шапці-вушанці, з трьома трикутниками на петлицях, ховав у собі великі таємниці і великі відкриття.

Звіряючись йому, як би робив це живому, Юрко уявляв останні хвилини Сергія Гармаша, і часто йому здавалося, що він у літаку поруч з батьком, разом з ним летить у бій, разом кидає літак назустріч противнику. І над ним, так само, як над батьком, хитнувшись, перекидається чорна земля чужої Німеччини, горби та ліси, крутиться в небі, стає маленькою кулею, раптовим гострим вогнем влітає у серце і вибухає…

Він нишком витирав сльози і присягався помститися фашистам, як підросте.

Тепер Юрій Гармаш був у тому віці, до якого дожив його батько, і міг розмовляти з ним, як з рівнею. Але все одно до воїна, зображеного на портреті, у нього залишалося дитяче почуття шани і якоїсь підсвідомої ніяковості перед тим вічним таїнством, внаслідок якого цей молодий льотчик був його рідним батьком. Вглядаючись у портрет і мовчки розмовляючи з ним, Юрій ніби потрапив у царство античасу, де зникали земні поняття і все, що було, тривало й досі; минуле ставало сучасним, а сучасне — минулим, і він міг розмовляти з вічно живим і вічно юним своїм батьком.

Задивившись на портрет, Юрій не почув кроків матері.

Варварі Олексіївні до болю схотілося приголубити сина і своїм дотиком перебрати його болі та жалі.