Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 81

Але, видно, жінка вже не могла відповідати. Хусточка збилася з голови, відкривши кучері, які дрібно тремтіли, обличчя збіліло, і раптом, заплющивши очі, вона важко відкинулася на спинку стільця.

— Валер'янку, валідол, швиденько, — сказав Погосов Юрієві, бризкаючи на жінку водою із склянки.

…Під кінець розмови до кімнати оперативників зайшов Вовченко. Тихо сів за вільний стіл.

— Я готова зазнати кари, якої заслужила, — витираючи сльози, говорила жінка. — Більшої, ніж сама собі завдала, не буде… Та хіба я одна така. Скільки приходить у торгівлю дівчаток з усяких курсів, із сіл приїздять… Кожну шахраї можуть заплутати…

— Чесну людину важко заплутати, — зауважив Погосов.

— Я теж була чесна, але дурна, боялася прийти до вас… Вже й зрозуміла, куди мене штовхають, а все одно: і так страшно, і так боюся.

…Розмова скінчилася. Конвоїр забрав Голубенко, але в кімнаті із запахом валер'янки ще, здавалося, залишилися її схлипування і сльози, — тільки вже не на обличчі, а на підсвічених лампою мокрих шибках.

— Знову розвезло, — глянувши у вікно, порушив важку тишу підполковник.

Юрій і Погосов мовчали.

— Ну, як розмова?

— Хочете послухати? — Погосов ввімкнув магнітофон, який стояв у кімнаті.

Час немов повернувся назад: «Вони, Олено Михайлівно?» — почувся голос Погосова і ридання жінки у відповідь: «Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!..»

— Шкода її? — спитав Юрія Вовченко, коли стрічка скінчилася, і сам відповів: — Звичайно, нелегко дивитися на сльози, особливо, коли плаче людина, яка опинилась у скруті через недосвідченість і трагічний збіг обставин… З вантажниками розмовляли? — звернувся він до Погосова.

— Розмовляв. Історію з виноградом потверджують, їм таки належав відгул. Тієї п'ятниці зверталися до завбази. Завбази послав їх до Голубенко, і вона відпустила.

— Треба встановити, чи знав завбази, що прибудуть вагони. Якщо знав, — Голубенко правду сказала… Інакше вся вина буде на ній і суд не повірить її словам… Ну добре, Георгію Ованесовичу, закінчуйте справу, оформляйте. А там подумаємо, порадимось…

Вовченко підвівся.

— Проведіть мене, якщо маєте час, — запропонував Юрію.

Вони вийшли з будинку. Дощу вже не було. Тільки вогкий вітер вільно гуляв у глибоких кам'яних ущелинах вулиць, видуваючи з найменших шпаринок залишки тепла.

— Чаю гарячого б! — потер руки підполковник.

Офіцери спустилися на майдан Калініна, повільно піднялися на Печерськ.

— Не дає мені спокою ця виноградна історія, — зітхнув Вовченко. — На базі звільнили з роботи комірника. Замість нього прислали Голубенко. Однієї п'ятниці звертаються до неї вантажники. Працювали в неділю, належить відгул. Вона йде до завбази: як бути?

«Самі дивіться. Є робота на завтра?» — «Немає поки що». — «То відпускайте, якщо людям належить відгул».

Вантажники пішли. А через годину прибуло шість вагонів винограду. Розвантажуйте!

Голубенко знову до завідувача. «Ви людей відпускали, — каже. — Тепер самі й розшукуйте». Вона туди-сюди, а розвантажувати нема кому. Аж у понеділок почали. Тим часом вагон винограду зіпсувався. Серпень. Спека. Торговельні організації не беруть… «Під суд підеш, згноїла державне добро… Або покривай шкоду», — лютує начальство.