Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 52

Вовченко глянув на лейтенанта. У Юрія від цього погляду зникли думки про Інну, ритми пісеньки.

Підполковник мовчки повернув фотографії до Юрія. Лейтенант дивився на них, як теля на нові ворота. В чім річ? Він уже добре надивився на ці фото перед тим, як віддав їх начальникові.

— Хто підписав клопотання про верстати для «Оріона»?

— Заступник начальника Управління легкої промисловості Нємченко, — незворушно відповів лейтенант.

— Ви мали документувати відвідини Штромом Нємченка, а що ви зняли?

Гармаш схилився над фотографією, яку підсунув йому підполковник.

— Прохідні двері, які ведуть у другий коридор, та й годі!

Так, Юрій це вже й сам знав. Дружинник гадав, що фотографує кабінет, в який заходить Штром, і помилився. Прикро. Але Юрія це не спантеличило. Кінець кінцем копія з основного документа — підпис Нємченка на заявці — у них є. А фото кабінету істотного значення не має. Ясно, що Штром заходив до Нємченка із заявкою, інакше як би той підписав?!

— А що ви в ресторані фотографували? — питав далі Вовченко, опускаючись у крісло, і в очах його промайнули блискавки.

— Як Штром гуляв з Артюховою і як передав їй гроші, — по-школярському відповів Юрій, все ще дивуючись розпитуванням і злому виразові обличчя підполковника.

— Покажіть мені цю Артюхову.

Юрій узяв зі столу фотографію, на якій крупним планом були зняті Штром із своєю супутницею.

Вовченко забрав з його рук картку і поклав на стіл.

— Вам, лейтенанте, не серйозне діло доручати, а… — гірко промовив Вовченко. — Дати обкрутити отак себе!..

Він узяв з столу іншу фотографію, на якій була зображена теж молода жінка, і простяг Юрію:

— Ось вона, Артюхова! Милуйтеся!

Гармаш ошелешено переводив погляд з портрета незнайомої жінки на підполковника. Відчував, як пашать щоки.

— Як же так? — прошепотів розгублено. Миттю перебіг перед очима вечір у московському ресторані. Затишні вогні, щемлива музика, танці, жаль до жінки, яку спокушає шахрай, і Юрій відчув, що в нього вже не тільки щоки, а все лице — і підборіддя, і ніс, і чоло аж по самісіньке волосся — береться вогнем.

— А дуже просто! Вам підсунули легенду, бутафорську ляльку замість злочинниці, а ви, як хлопчисько, піймалися на гачок, — вичитував Вовченко. — Знімали не Віру Артюхову, а, — підполковник глянув на зворотний бік фотографії і прочитав: — «Віру Андріївну Кичигову, двадцяти п'яти років, незаміжню, без певних занять». Гадали, що маєте справу з дурнем, а Штром виявився розумнішим і хитрішим від вас. Він вам навіть тезку Артюхової знайшов і сам з нею навмисне вліз в очі.

Вовченко замовк і, підперши рукою чоло, сердито, спідлоба, зиркав на лейтенанта.

— А другого дня, коли ви так раділи, він зробив тихцем свою чорну справу і, можливо, не з Артюховою, а з іншим працівником… Мені відразу здалося підозрілим, що в них усе так просто вийшло, — звернувся він до Дроздова, який ще морочився з папкою. — Послав звірити ці знімки до Москви, запросив фото Артюхової. Так і є!..

Вовченко тепер сперся на руку підборіддям, від чого здавалося, що в нього болять зуби і він гріє щоку.