Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 50

— Це ви добре сказали, Маринко: наче дві душі… — задумливо повторив Юрій. — Але двох душ не буває. Коли так здається, значить, у людини погана душа, а все інше тільки щоб відвести очі… Я так гадаю…

Дівчина механічно кивнула, проте насправді вона не слухала, думки її полинули далеко. Перед очима постав Василь. Напружувала пам'ять: що він казав їй недавно? Назвав директора шахраєм, злодієм, нахвалявся викрити, коли не дасть квартири.

Василь хоче одружитися, але вона не поспішає. З ним добре товаришувати, разом ходити в кіно, на вечори, але щоб навіки?.. Та й хіба це сім'я — вона на чужому кутку, він у гуртожитку! Але, може, вона просто вередлива? Якось навесні Василь прибіг у цех зраділий: «Володимир Августович сказав, що цього року неодмінно дасть квартиру». Обіцянки Володимира Августовича! Він за все хоче мати собі вигоду. Але яка вигода директорові від рядового майстра?..

Усе це перебігло в Марининій голові за одну мить. Несподіване прозріння, яке невблаганно наближалося, лякало її. Ні, ні, не може бути… Щоб її Василь!..

— Ви здивувалися, Маринко, чому це я — інженер — працюю в міліції, — казав тим часом Юрій, немов догадуючись про тривоги дівчини. — Мої знання потрібні зараз і тут, де борються проти нечесних людей. Час уже нам вимести все сміття з хати. Адже дай їм волю, вони всю державу розграбують… Звичайно, усяких негідників, шахраїв стає дедалі менше. Та не можна, склавши руки, чекати, поки вони самі переведуться… Біда не тільки в тому, що злочинці обкрадають народ. Вони, як кислота, роз'їдають все навколо себе, розбещують слабкодухих подарунками, грішми, а тих, хто не хоче служити їм, тероризують. — Юрій незчувся, як виголосив цей монолог, і, закінчивши, зніяковів від своєї пишномовності. — Ви згодні зі мною, Марино? — уже тихше спитав.

— Згодна.

— Я, звичайно, говорю це не про ваших людей з фабрики… Можливо, ви помиляєтесь у своїх симпатіях та антипатіях. Мені хотілося, щоб ви зрозуміли, чому я після інституту пішов у міліцію. Ви комсомолка?

— Так.

— Добре. Отож і вам треба боротися з усяким злом.

Юрій зітхнув. «Знову як на загальних зборах І» Але він, либонь, не міг знайти інших слів.

Марина залюбки слухала цього симпатичного юнака з палкими вогниками в чорних очах. Забула й про свою прописку, міркувала тільки, як приступитися до Василя. Хай розкаже їй, чому називає директора шахраєм і все ж таки тягне за нього і начальника цеху руку. Невже тільки тому, що обіцяли кімнату?..

Юрій сам нагадав.

— А тепер — прописка. Поїхали до вашої Віри Кирилівни.

— А вона не розгнівається? — розгублено спитала Марина.

— Гадаю, що ні, — заспокоїв дівчину лейтенант.

Місто зустріло молодих людей сонцем, привітним гамором бурхливого життя. Юрій і Марина немов забули, що тільки-но розмовляли про неприємні речі. Навкруги так чудово, сонячно! Здавалося, що все на світі гарне і всі люди прекрасні.