Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 51
Володимир Кашин
… Огрядна жінка в теплому фланелевому халаті, тримаючи руку біля серця, сердито дивилася на квартирантку.
— Мало не померла, валідол скінчився, а тебе немає. Чого тебе в міліцію тягали? За прописку?
— Оце товариш із міліції, — кивнула Марина на гостя.
Віра Кирилівна привітно посміхнулася.
— Дуже рада, дуже рада, — скоромовкою заговорила вона, запинаючи халат. — Сідайте, будь ласка. Пробачте, що не прибрано. Маринка пішла, а я хворію.
Юрій сів на потертий диван. Крізь відчинені двері трохи видно й другу кімнату, просторішу, теж майже не умебльовану. Певно, Вірі Кирилівні давно жилося сутужно, і від колишнього статку залишилися самі друзки.
— Чим же вас пригостити? — бідкалася стара біля потемнілого різьбленого буфета.
— Нічого не треба, — попередив лейтенант. — Сідайте поговоримо.
За кілька хвилин справу владнали. Господиня погодилася прописати Марипу ще на півроку. Якщо в цей час приїде син з Кавказу, квартирантка не стане йому на заваді.
— Площі у вас вистачить, — підкреслив Юрій, прощаючись, і мимовільно подумав про несправедливість життя.
Йому з матір'ю доводиться душитись у дванадцятиметровій кімнаті, а тут самотня жінка розкошує у двох великих кімнатах. Але він одразу переборов почуття заздрощів. Адже стара хворіє на серце, і їй потрібно багато повітря. Прийде час, коли всі люди матимуть просторі квартири…
Марина провела гостя до виходу.
— Спасибі вам, — сказала щиро, подаючи на прощання руку. — За півроку щось таки буде. Або, може, я знайду собі інший куток…
— Сподіваюсь, за цей час допоможемо із гуртожитком… Добре, що ми познайомились, — несподівано резюмував Юрій, затримавши теплу руку дівчини.
— Але я й досі не знаю, як звуть вас… — освітила напівтемний коридор своєю усмішкою Марина.
— Пробачте, — аж крутнув головою хлопець. — Мене звуть Юрій. Юрій Сергійович Гармаш… Ви дозволите мені колись іще до вас завітати?
Дівчина секунду подумала, потім знову всміхнулася.
— Звичайно. Прошу! Заходьте…
Тяжке фіаско
Двері в кімнату оперативників відчинила секретарка.
— Товаришу Гармаш! Вас викликає начальник. Негайно!
Лейтенант зсунув папери зі столу в шухляду і вийшов.
Погосов, який теж був у кімнаті, провів його співчутливим поглядом. Звичайно Вовченко телефонує, а через секретарку викликає дуже рідко. Отже, скоїлося щось!
Юрій цього не знав.
Мугикаючи собі під ніс пісеньку, він з приємністю думав, що незабаром кінець робочого дня, ввечері ніяких справ нема — і він зустрінеться з Інною…
Інна! Вона дедалі більше подобалася йому. І досі, у ній було для юнака незбагненно привабливе, хвилююче. Іноді йому здавалося, що складає екзамен на щастя, і все дужче закохувався, схиляючись перед красою, благородством і проникливим розумом своєї вершительки долі.
3 думкою про Інну відчинив двері до кабінету Вовченка.
Крім начальника, тут був майор Дроздов, який уже зав'язував свою папку і збирався йти.
Ще з порога Юрій побачив на столі збільшені фотографії, що їх зробив у Москві Чернявський.