Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 49

Директор підвівся з-за столу, й вона побачила, як його звичайно похмуре обличчя стало якимось дивно солодким і від того ще неприємнішим.

— Гуртожиток… — каже Басистий, тримаючи двома пальцями її заяву. — Коли будеш розумною, слухняною… — Він підходить до неї ближче, і Марині здається, що поважний директор, якого так бояться на фабриці, наче видовжується на її очах, як у кривому дзеркалі кімнати сміху. Але їй не до сміху, їй чомусь стає страшно. Вона схоплюється з стільця.

— Згодом і окрему кімнату одержиш… — глухо, немов крізь вату, долітають слова.

Марина кидається до дверей. Тремтячі пальці ніяк не можуть упоратись із замком…

Більше про гуртожиток не думала, а розмову в кабінеті директора навіть із пам'яті, здавалося, витруїла…

— Навряд, — знову повторила дівчина.

— Тоді спробуємо поговорити з вашою хазяйкою… Ну, а як на роботі, Марино? На якому ви процесі?

— Я оверлочниця.

— Краї поролонових виробів обрізуєте і підшиваєте?

— А як ви знаєте? — здивувалася дівчина;

— Ваш колега, інженер-технолог.

Погляд Марини все ще недовірливий, розгублений, ніжні нефарбовані вуста її по-дитячому ображено скривилися…

— Що ви мене дурите, як маленьку? Ви ж тут, у міліції, працюєте.

Лейтенант замилувався дівчиною.

— А ви вчитесь?

— Збиралася цього року в інститут, та побоялася. Все забула. Піду на курси.

— Слухайте, Марино, — сказав Юрій, — я все ж таки думаю, що допоможемо вам з гуртожитком. Попрошу товаришів, і вони поговорять на фабриці.

В очах дівчини промайнув страх.

— Ні, ні, не треба. Там такі люди!

— Які «такі»? Не співчутливі, погані?

Дівчина мовчала. Потім підвела на Юрія погляд.

— Люди на фабриці хороші, — твердо сказала вона. — Але не всі. Є погані… — Марина всміхнулася. — Я не точно висловлююсь. Просто не всі мені подобаються. Це не означає, що вони погані. Може, я не тямлю в людях… Але з начальством говорити про гуртожиток марно…

— Не допоможуть?

Дівчина зітхнула.

— А з ким говорити? З начальником цеху: Одуром? Якийсь він слизький, нещирий, прикидається добрягою, а насправді… — Марина подумала й додала: — Для тих хороший, хто за нього руку тягне… — Потім замовкла і винувато посміхнулася: — Плещу язиком та й годі!.. — їй спало на думку, що й Василь, з яким вона дружить, хоч і лає при ній Одура, а в цеху, на зборах, горою стоїть за нього. Чому?

— Є старші від начальника цеху. Директор, — сказав Юрій, і Марина ледь помітно здригнулась.

Лейтенант помітив це і відкинувся на спинку дивана.

— Директор не піде вам назустріч? Працюєте ви добре?

— Браку не роблю.

— Значить, начальство підтримає вас… Чи директор вам теж не подобається?

Марина вагалася. Не зрозуміла: іронізує лейтенант чи й справді цікавиться.

— Ні, — нарешті видушила з себе дівчина. — Не подобається.

— Чому?

— Кричить на людей, лається, хоч вуха затуляй, всі його бояться. Що хоче, те й робить. Підлабузникам і добрі заробітки, і премії, і квартири. А хто слово проти скаже — хоч із фабрики тікай. Багато говорить про повагу до людини, про робітничу честь, за правду нібито виступає, а сам… Аж дивно, як це людина може так, наче дві душі в неї…