Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 47

Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.

— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!

— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.

— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!

Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.

— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.

— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.

Лейтенант знизав плечима.

— Я нікому не дзвонив.

— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?

— Чому ви так нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?

Кочубієвський затих, довго дивився на лейтенанта, кліпаючи очима.

— Але ви не турбуйтесь, — продовжував Юрій, підписуючи перепустку. — Сталося непорозуміння… Якщо хочете, я зараз при вас подзвоню директорові і скажу про це.

— Годі, годі! Досить дзвінків! — замахав руками Кочубієвський.

— Як хочете.

Чоловік узяв свою перепустку і повільно, немов тяжко хворий, почвалав з кімнати.

Коли Дроздов повернувся, Юрій переказав йому розмову з Кочубієвський. Дроздов задоволено всміхався.

— А це не жорстоко було з нашого боку? — вагався юнак.

— Не будьте манною кашею, лейтенанте!

Того ж дня Гармаш доповів Вовченку про цей випадок.

— Звичайно, — сказав підполковник. — Ви допустили помилку. Звертатися по допомогу можна тільки до людини, в якій абсолютно впевнені, що вона принципова і чесна. Випадкових осіб, кар'єристів, підлабузників або людей, які прагнуть за нашою спиною звести з ким-небудь особисті рахунки, треба остерігатись. Вони самі напрошуються і готові всіх «викривати». Нехай господь бог рятує нас від таких «громадських помічників»…

Вовченко замовк, замислився, наче й забув про Юрія.

— А от майор мене здивував, — раптом вихопилось у нього. — Здивував!.. Скільки років разом працюємо…

Підполковник не пояснив своєї думки і сухо закінчив:

— Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, я не прихильник сумнівних трюків, як оце утнув Дроздов. Постарайтесь, щоб вам ніколи не довелося вдаватися до таких методів…

Дівчину звуть Мариною

Гармаш звернув увагу на людей, що сиділи в коридорі під дверима в начальника паспортного столу.

Біля вікна, нахиливши голову, тихо плакала дівчина.

— Що за люди? — спитав у капітана Бурименка. — Чого вона плаче?

— Перевіряли паспортний режим, — відповів капітан. — Це — непрописані або ті, в кого закінчилася прописка.