Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 47
Володимир Кашин
Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.
— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!
— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.
— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!
Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.
— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.
— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.
Лейтенант знизав плечима.
— Я нікому не дзвонив.
— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?
— Чому ви так нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?
Кочубієвський затих, довго дивився на лейтенанта, кліпаючи очима.
— Але ви не турбуйтесь, — продовжував Юрій, підписуючи перепустку. — Сталося непорозуміння… Якщо хочете, я зараз при вас подзвоню директорові і скажу про це.
— Годі, годі! Досить дзвінків! — замахав руками Кочубієвський.
— Як хочете.
Чоловік узяв свою перепустку і повільно, немов тяжко хворий, почвалав з кімнати.
Коли Дроздов повернувся, Юрій переказав йому розмову з Кочубієвський. Дроздов задоволено всміхався.
— А це не жорстоко було з нашого боку? — вагався юнак.
— Не будьте манною кашею, лейтенанте!
Того ж дня Гармаш доповів Вовченку про цей випадок.
— Звичайно, — сказав підполковник. — Ви допустили помилку. Звертатися по допомогу можна тільки до людини, в якій абсолютно впевнені, що вона принципова і чесна. Випадкових осіб, кар'єристів, підлабузників або людей, які прагнуть за нашою спиною звести з ким-небудь особисті рахунки, треба остерігатись. Вони самі напрошуються і готові всіх «викривати». Нехай господь бог рятує нас від таких «громадських помічників»…
Вовченко замовк, замислився, наче й забув про Юрія.
— А от майор мене здивував, — раптом вихопилось у нього. — Здивував!.. Скільки років разом працюємо…
Підполковник не пояснив своєї думки і сухо закінчив:
— Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, я не прихильник сумнівних трюків, як оце утнув Дроздов. Постарайтесь, щоб вам ніколи не довелося вдаватися до таких методів…
Дівчину звуть Мариною
Гармаш звернув увагу на людей, що сиділи в коридорі під дверима в начальника паспортного столу.
Біля вікна, нахиливши голову, тихо плакала дівчина.
— Що за люди? — спитав у капітана Бурименка. — Чого вона плаче?
— Перевіряли паспортний режим, — відповів капітан. — Це — непрописані або ті, в кого закінчилася прописка.