Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 28

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув Юрій.

Обережно переступивши поріг, до кімнати ввійшла Чикаленко.

— Здрастуйте, Ольго Гнатівно, — сказав лейтенант. — Сідайте.

Жінка сіла. Запала мовчанка.

Юрій силкувався пригадати, з чого має починати розмову. Про що треба сьогодні говорити? Не про набридлого ж Буратіно та м'ячик! Про щось серйозніше, важливіше. З голови вилетіли слова, сплуталися думки. Згадалися тільки напучення Вовченка: пам'ятайте — розмовляєте з радянськими людьми. Одні випадково стають на слизький шлях, інші попадають у лабети досвідчених злочинців і не мають сили без нашої допомоги вирватися. Покарання є засобом перевиховання. Цей процес починається з першої розмови оперативника. Злочинець швидше повернеться до чесного життя, якщо відразу відчує, що ми не так прагнемо покарати його, як повернути суспільству.

Ці слова Вовченка вихором пролетіли в голові Юрія, але нічим не допомогли. Адже зараз бачив перед собою не злочинницю, а стару вироблену жінку.

Пауза затягувалася.

Руки жінки нервово заворушилися, пальцями вона бгала капронову сіточку.

— Мені соромно за вас, Ольго Гнатівно, — раптом промовив лейтенант, — соромно, що сидите отут, а я докоряю вам за крадіжку. В мене теж є мама. І жилося нам після війни так само нелегко. Батько загинув на фронті. Мати бралася за будь-яку роботу — прибиральниці, кур'єра… І перші роки по війні жилося нам скрутно. А хіба їй не хотілося роздобути побільше масла, м'яса, фруктів для своєї дитини. Але вона ніколи чужого не взяла. Совість була сильніша навіть від материнської любові. Минулого разу, коли я слухав розмову Дроздова з вами, мені було гірко за вас і радісно за свою матір. Я пишався нею.

Юрій не помітив, що він і Чикаленко ніби помінялися ролями, і не вона йому, а він їй розкриває душу.

Потім побачив, що жінка плаче. Нечутно, не витираючи очей. І в нього самого — чи то під впливом її сліз, чи від згадки про свою матір і від почуття синовньої любові, — зволожилися очі.

Юрій схаменувся. Цього ще бракувало лейтенантові міліції!

— Ольго Гнатівно, — твердо промовив він, — заспокойтесь!

Жінка витерла очі.

— Карайте, як хочете, — зітхнула вона, — тільки більшої кари, як оце тут, мені вже не буде…

— Каратиму не я, а ваша робітнича совість. Передамо вас на розгляд колективу.

— Нехай уже, як буде… Один раз лихий поплутав…

— Вірю, Ольго Гнатівно.

І лейтенант згадав слова Вовченка, які нараз вилетіли з голови на початку розмови: «Пам'ятайте, Юрію Сергійовичу, наші люди — чесні радянські громадяни. Злодії — виняток. Покладайтесь у своїй роботі на людей, довіряйте їм, і вони завжди допоможуть викрити справжніх злочинців…»

— Маю до вас одне запитання. Минулого разу сказали, що слід би придивитися до фабричного начальства. Що ви мали на увазі? Мені потрібно знати правду, тільки правду…

— Я не знаю. Чула тільки, тому й говорити не хочеться… Приїздять на фабрику часом якісь чужі люди. Вони біжать до директора, а тоді на склад і навантажують собі на машину поролонові спідниці, скатерті, босоніжки. Що за люди — не знаю. Може, й по закону беруть… Тільки не подобається мені, що завскладом, а інший раз і сам директор випроваджають їхню машину аж за ворота.