Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 26

— Умгу, — мугикнув Лапенко. — 3 моєї пенсії ноги витягнеш. Довелося піти на роботу. Юрисконсультом. Нашого брата залюбки беруть. Що-що, а закони й порядок знаємо… Загалом живу — не бідую… Можу запросити на чарку. Сухий закон для мене скінчився, — хихикнув відставний майор. — Для тебе, Вікторе Федоровичу, він ще, правда, існує, але сьогодні субота… Невідкладних оперативних завдань немає?

— Нема…

— Тоді звертаймо на «Рів'єру». Народу зараз там небагато…

— Не заперечую, — погодився Дроздов. Досі він думав, що йому хочеться лише поговорити, поділитись, звільнити душу від тягаря, і тому зрадів, зустрівши колишнього товариша, але після слів Ланенка відчув, що саме чарки йому не вистачає, щоб заспокоїтися.

У парку спокійно й урочисто. Рівномірне тихе шамотіння листя заспокоювало. По алеях прогулювалися люди. Зворушливо підтримуючи одне одного, походжали дідусі з бабусями. Вже з'явилися й перші зграйки юнаків та дівчаток, і перші парочки, які з нетерпінням оглядали широкий виднокрай, шкодуючи, що влітку сонце так довго стоїть на обрії.

— От присилають комсомолят, — з гіркотою в голосі продовжував про свою кривду Дроздов, — на місце таких досвідчених оперативників, як ти. З ними добре картоплю на суботниках копати, пісень співати. А наша робота — сам знаєш… І, головне, сунуть свого носа всюди, немов їх покликали переворот зробити. Кожний вважає себе найрозумнішим — аж розпирає його від того розуму!

Кілька юнаків, що, галасуючи, пурхнули з ресторану, як зграйка горобців, побачивши офіцера міліції, відразу притихли.

— Ось такі, — кивнув на них Дроздов. — Або майже такі. А наш Петро Володимирович рота роззявив, слухає їх. Мовляв, бач, який я прогресивний, з молоддю в ногу йду…

Дроздов оглянувся на двох чоловіків, які повільно йшли за ними, й замовк.

На веранді ресторану було порожньо. Товариші сіли. в затишному куточку.

— Графинчик вина. Масандрівського. І щось гарненьке закусити, — скомандував Ланенко, не заглядаючи в меню. — Баличку або кетової, або ж і те й те; салатики, заливну осетрину… А гаряче? Ти їстимеш борщ? — звернувся до Дроздова.

Той похитав головою. З подивом слухав замовлення. Ого, як розмахнувся! Наче й не був ніколи такий щедрий. Потім Дроздову здалося, що він зрозумів цей порив. Може, колись і він отак радітиме нагоді посидіти з товаришем, із свідком найкращої пори твого життя, твоєї праці, успіхів, влади. Адже такій роботі, як у них, людина віддає більшу частину життя. І кожна клітиночка душі залишається навіки біля старого канцелярського столу із звичними плямами від чорнила, біля поцяткованого пластиліновою печаткою і почорнілого від часу залізного сейфа з секретними паперами.

— Кетової, здається, немає, — відповіла офіціантка, записуючи замовлення.

— Що значить немає! — тихо, але твердо сказав Ланенко, свердлячи офіціантку поглядом. — Скажіть буфетниці — хай пошукає…

«Ну й ну! — подумав Дроздов. — Міцний ти горішок, Іване Васильовичу. Не здаєшся».

— І два лангети!

Офіціантка пішла. Коли повернулася з вином і закускою, Ланенко кинув: