Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 23
Володимир Кашин
Дивився тепер якось знайомо: серйозно і вдумливо.
— От у цьому й ключик до вас, — говорив далі підполковник. — Він іще не в моїх руках, у ваших, але я вже здогадуюсь, який він, і це моя, вірніше, наша з вами перемога.
Вовченко сів на табуретку.
— Шкода, що мало часу в мене, — щиро зітхнув він. — Ви, Жуков, гадаєте, ніби міліція ваш ворог. Можливо, колись зрозумієте, що завдання оперативника не в тому, щоб посадити людину за грати. Щодо вас, як бачите, це не дуже складно… Мені хотілося повернути вас до справжнього життя. Але кінець кінцем воля ваша. — Вовченко глянув на свій годинник. — Тоді сьогодні — останнє запитання.
Жуков насторожився, ніби відчув, що починається та справжня розмова, заради якої підполковник приїхав.
— Скажіть, де ви відбували покарання у сорок шостому?
— Ви це знаєте?
— У тій колонії разом з вами відбував покарання ще один Жуков. Теж Іван Петрович. Чи не так?
Валютник змінився на лиці. Але відразу взяв себе в руки й удавано байдуже сказав:
— Не пам'ятаю. Колонія була велика, стільки людей перед очима пройшло… Та й як мені знати прізвища всіх, хто сидів. На світі тисячі Жукових, і, можливо, цілий десяток їх гнив у колоніях.
— Але такий збіг, — усміхнувся Вовченко. Він уже відчував, що йде правильним шляхом. — Де ви народилися?
— На Тамбовщині.
— Село Овражноє?
— Так.
— І ваш тезко теж звідти. Може, це ваш родич?
Жуков мовчав.
— Не родич, значить? А все ж таки як ви могли не знати його? Два роки разом, в одному бараці…
— А може, там не два Жукови, а тільки я був. Це ви щось плутаєте, громадянине начальник.
— Можливо, — мирно погодився Вовченко, відчувши, що цими словами в'язень сам підтверджує ще неясну версію, яка поступово зароджувалася в нього, і ніби дає йому в руки козирі.
— Значить, домовилися: був тільки один Жуков — Іван Петрович. А другий — це міф, вигадка. Хто ж його вигадав? Не знаєте?
— Громадянине начальник, — підхопився Жуков. Губи його тремтіли. — Чого ви хочете від мене?
— Сідайте, Жуков, — наказав Вовченко. — І не робіть істерик. На мене це не впливає.
Не кваплячись, підполковник закурив. В'язень стежив за ним злим поглядом.
— Річ у тому, — повільно промовив Вовченко, — що мені доводилося зустрічатися із тим, другим, Жуковим. Не знаю — міфічним, вигаданим або таки справжнім… Ще раз, востаннє, раджу довіритися мені і все розповісти про себе, зокрема і про ваші зв'язки… Я хочу допомогти вам, Жуков…
В'язень мовчав.
— Ну, як, Іване Петровичу?
Крізь відчинені двері у коридор долітали розмірені кроки вартового.
Старого валютника, здавалось, грець побив.
— Значить, так і будемо гратися в мовчанку? Валютник не відповідав.
— Тоді прощавайте, — підвівся Вовченко. — Вірніше, до побачення в недалекому майбутньому.
Він гукнув вартового.
Поки прийшли за Жуковим, підполковник стояв, обіпершись на одвірок, мовчки розглядав підопічного. Той і не поворухнувся. Коли за ним прийшли, не чекаючи наказу, підвівся і попрямував у коридор, навіть не глянувши на Вовченка…
Через кілька хвилин підполковник залишив в'язницю. Жадібно, на повні груди, вдихаючи свіжо повітря, він попрямував до тролейбусної зупинки.