Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 21

В якусь мить Вовченкові здалося, що його слова проникли в душу співрозмовника. Жуков уважно слухав, і в його погляді відбилося збентеження.

Але так тривало недовго. Обпалюючи пучки, В'язень востаннє глибоко затягся сигаретою і, випустивши дим, затовк коротенький недокурок.

— Громадянине начальник, — неголосно промовив. — Не лізьте мені в душу… Політграмоту я й так знаю. Вас цікавить, хто вручив мені золото в Іркутську і кому я мав передати його у Києві. Я вам нічого не скажу. А моя душа — моя справа.

Вовченко навіть посміхнувся:

— Помиляєтесь, Жуков. Ваша душа — звісно, ваша справа. Але ж і моя… А сьогодні, до речі, я не приїхав допитуватись про золото. Просто погомоніти. А про золото, прийде час, самі розкажете.

— Невже скучили за мною? — іронічно блиснув терновими очима в'язень, схиливши голову на плече, немов хотів краще роздивитися Вовченка.

— Майже так, — у тон відповів підполковник. — І, крім того, хотів з'ясувати одну деталь з вашої біографії.

— Книгу про мене писатимете? Із серії «Життя видатних людей»?

Якийсь ледве вловимий жест Жукова знову нагадав Вовченкові щось дуже знайоме. Але що саме?..

— Не блазнюйте, Жуков. Важкувато мені з вами довелося. Уявіть себе на моєму місці. — При цих словах підполковника валютник єхидно посміхнувся. — Коли людина не хоче говорити, — вів далі Вовченко, — доводиться шукати до неї ключика. Чи не так? От і до вас шукав. Для цього й цікавився біографією.

— І знайшли? — все ще іронічно, але дещо здивований відвертістю підполковника, спитав Жуков.

— Майже, — навмисне впевнено відповів Вовченко.

— Скажіть, коли не секрет.

— Прийде час.

— Спасибі за відвертість, — ображено стулив губи валютник. Потім, хизуючись, додав — Ніякими ключиками мене не відімкнете. Я — заклепаний наглухо, намертво!

Вовченко, здавалося, не чув його слів.

— Ви, певно, самі залюбки повернулися б до нормального життя, але не знаєте, як це зробити, — сказав підполковник. — Одвикли, боїтесь. Вам здається, що все навіки втрачено. Ваші однолітки пішли далеко, їх не наздогнати… Але треба не їх доганяти, а самого себе. Треба стати людиною. Коли вже не було у вас справжнього минулого, то слід подбати хоч про майбутнє… Я розумію, починати життя заново важко, особливо у ваші роки. Розумію, бо з вами майже ровесник…