Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 22

— І це ваш ключик? — звів брови Жуков. — Хочете спокусити мене гарними словами?.. Слова — полова. Тільки відповідальну посаду із ставкою в триста карбованців! Адже я нічого не вмію робити, а керувати загалом і в цілому можна було б і попробувати.

— Облиште, Жуков, — насупився підполковник. — У нас серйозна розмова. Я тому й затримався з цією справою, що хотів більше про вас довідатися. Якби самі допомогли, все пішло б швидко…

— Допомогти упакувати себе? І мотузочкою перев'язати?.. — Жуков мало не зареготав і, схиливши набік голову, з непідробною цікавістю поглянув на підполковника, який підвівся і заходив по кімнаті.

Протягом майже двадцяти років йому доводилося зустрічатися з оперативними працівниками міліції, слідчими. Були серед них люди, які мовби над силу виконували свої обов'язки; інші, здавалося, відчували насолоду, коли відправляли до в'язниці, були й такі, що підлещувалися, намагаючись «розколоти»; попадалися й ті, що не приховували своєї ненависті. Останніх Жуков найбільше поважав би, якби взагалі міг кого-небудь поважати.

Але підполковник Вовченко до жодної із згаданих категорій не належав. Тому валютник трохи губився, розмовляючи із цим спокійним, нібито по-справжньому щирим чоловіком, який часом таки проймав його своїми словами і пильним поглядом примружених очей…

А сьогодні підполковник украй здивував його, зовсім нібито не дбаючи про зізнання, заради якого, на думку Жукова, приїхав до в'язниці, розмовляючи на загальні теми, — розкіш, яку може дозволити собі оперативник під час першої, а не останньої зустрічі.

Може, він уже зрозумів марність своїх спроб? Або ж тут якась нерозгадана хитрість?

— Гадаєте, нам, оперативникам, дуже приємно морочитися з вами? — наче відповідаючи на думки Жукова, промовив підполковник. — Відмикати вас, розколювати, як ви висловлюєтесь, шукати ключиків… З огидою дивишся на купу грошей чи інших цінностей та їхнього «хазяїна» — брудного чоловіка, який про людське око бідував, у всьому відмовляв собі, носив засмальцовану ватянку, подерті черевики, ховався від денного світла. Підпільний мільйонер! Подумати тільки, яке тяжке життя він собі створив! Навіть коли ніколи не впіймався і, померши, покинув хтозна-кому свої скарби! Певно, й ви зустрічали таких, — звернувся прямо до Жукова підполковник. — Нащо йому були ці мільйони?! Тільки зажерливість, дика, невгамовна пристрасть до наживи палили його серце… По-моєму, це — хвороба, ще не визначена медициною. Правда, є серед цих ділків і головаті, і вельми хитромудрі… Але, зрештою, виявляється, що всі вони — заплішені, дурні… Дивишся на такого, і разом з огидою виникає до нього й жаль: нащо занапастив себе своїми ж руками, ради чого втратив людську подобу? Ви, Жуков, це розумієте… Вас штовхнула на слизький шлях не хвороба зажерливості, а щось інше. Я іще не знаю, що саме…

Валютник, який напружено слухав, звів на Вовченка тернові очі.