Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 48

Вольф мовчав. Скріб пальцями підборіддя. Думав. Потім відійшов у куток, підняв дошку і дістав з-під неї щось загорнуте в ганчірку.

— Спробую, — промовив він, підводячись. У руці жовтаво блиснула мініатюрна сигаретниця. Вольф натис кнопочку, кришка відскочила догори. Всередині було невеличке фото якоїсь жінки. Тегарт вийняв фото, засунув під газету, що прикривала стіл, і притис важкою долонею. — Гаразд, — дзвінко клацнула сигаретниця. Вольф підкинув її на руці. — Венцель любить бавитись іграшками.

Андрій стояв біля воріт ревіра. Він бачив; як Вольф зустрівся з Венцелем. Їхня розмова була короткою. Старий узяв капо під руку і, щось нашіптуючи йому, повів за санітарний барак. Треба було йти, але ноги приросли до землі, не рухалися з місця. Серце калатало в грудях мов навіжене. Андрій озирнувся, шукаючи підтримки. Проте людям, що сновигали біля брами ревіра, не було до нього ніякого діла. Раптом на лагерштрасе Андрій помітив високу постать Крайніченка. Той ішов упевнено, на його стомленому обличчі не було й тіні хвилювання. Це трохи заспокоїло хлопця. Він глибоко зітхнув і рушив за ворота. Ішов утоптаною тисячами ніг дорогою до барака і думав про слова старого Вольфа: «Назад з ревіра повертаються тільки святі».

Всередині барака блукали сутінки. Ще на порозі в обличчя вдарив застояний сморід. Їдкий дух карболки висів між рядами двоповерхових нар, густий, немов туман. Проте і він не міг перебити солодкуватого запаху гниючого тіла. З усіх боків на Андрія дивилися очі — скорботні, палаючі, дикі, здивовані, перелякані, безумні, затуманені, чисті, зболені, гнівні, безнадійні очі столикої смерті. Андрій опустив голову. Не було сили дивитися на хворих. Страху не відчував, тільки ноги знову обважніли і ніби поприлипали до підлоги.

Коли його наздогнав Тегарт, Андрій відчув полегкість. Вольф підійшов вчасно. З дверей амбулаторії санітари виносили покриті рогожею носилки. З них звисала рука. Біла, наче вилита з гіпсу, вона теліпалася в такт крокам. За санітарами амбулаторії стежив сухий чоловік. На його тонкій шиї жовтим пухирем погойдувався голий череп. У чоловіка було маленьке, зморщене личко і великі чорні очі, що, здавалося, займали половину обличчя. Це був лікар Франсуа Дервіль, у минулому професор Паризького університету. Років п'ять тому його кинули в Дахау без суду і слідства, за диким гітлерівським законом превентивного арешту. Враховуючи ліберальні погляди професора і велику любов до нього студентської маси, гестапо вважало його потенційним ворогом окупаційного режиму. В концтаборі Франсуа Дервіль швидко вилікувався од лібералізму. Доля звела його з людьми, які багато чого навчили професора. Він став активним учасником антифашистського підпілля. Лікар табірного ревіра Дервіль мав широкі можливості для підпільної роботи. Це розуміли і в гестапо. Проте численні перевірки, провокації і пастки, які гестапівці розставляли на Дервіля, нічого не дали. Лікар виявився сміливою, вольовою людиною. В його спалених сухотами грудях билося гаряче серце гасконця. Лікар був єдиний у ревірі, на кого не здіймалася рука в капо. Вбивця Венцель служив гестапо вірою і правдою. Кожного дня він доповідав своєму шефові про справи в ревірі і особливо про поведінку лікаря. Та цей громило був занадто тупий, щоб розкусити француза. Так із року в рік ім'я Франсуа Дервіля все більше ставало в гестапо поза підозрою.