Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 46

— Хто там? — запитав бородатий, коли Андрій підійшов до них ближче.

— Нікого. Я прийшов сказати, що згоден.

Крайніченко подивився на хлопця. Так, ніби запитував: а чи вистачить у тебе мужності?

— Що треба робити? — запитав Андрій.

— Запам'ятай — 98506. Цей номер ти повинен розшукати в ревірі.

— А далі?

— Знайдеш номер 98506 — передай привіт від Краєва. Скажи: «Дід здоровий, просить назвати зв'язкового». Запам'ятав? Повтори.

Андрій повторив слово в слово.

— Все це не так легко. Там скрізь вартові, наглядачі, санітари. За всім у ревірі стежить капо Венцель — садист і кат. Йому на очі не попадайся. Ну, а тепер ходімо. Я познайомлю тебе з Вольфом — старостою вашого барака. Він одведе тебе в ревір.

— Я з ним уже познайомився, — Андрій розповів про свою зустріч із штубовим.

— Його не бійся, — Крайніченко усміхнувся Андрієві щиро, привітно, як давньому другові. — Старий любить нагнати страху. Інакше не можна. Але людина він справжня. Ти помітив, який у нього номер?

— Сто перший, — пригадав Андрій.

— Він прийшов сюди в тридцять четвертому з першою партією, коли тут ще було болото. Їх називали болотними солдатами. Десять років минуло, а старий Вольф не втратив душі. Ну, ходімо.

Бородатий міцно потис Андрієві руку.

— Тримайся, синку, — він хотів ще щось сказати, але слова не йшли йому з горла. — Тримайся…

Легенько підштовхнув у плече.

Андрій пішов за Крайніченком. Уже коли підходили до комірчини штубового, оглянувся. Бородатий сумно дивився їм услід.

— Я ще хотів тобі сказати, — Крайніченко нахилився до Андрієвого вуха. — Може так трапиться, що тобі доведеться пробути в ревірі довгенько. Повернешся — а мене вже не буде. Про всяк випадок запам'ятай номер 99603. З ним триматимеш зв'язок.

— Добре.

Штубовий Вольф — ветеран Дахау. Таких, як він, у таборі одиниці. Гефтлінги ставилися до них з повагою. Навіть запеклі злочинці капо в їх присутності поводилися стриманіше. За наказом коменданта над червоними трикутниками ці табірники носили номери, нашиті великими цифрами. Але не тільки це відрізняло їх од решти в'язнів концтабору. Це були люди сильного духу, незламної волі.

Сьогодні Вольфганг Тегарт святкував свій день народження, йому сповнилося 49 років. Він сидів замислений, дивився крізь вікно комірчини на аппельплац, на сірий пунктир бараків, на куций димар крематорію і згадував. Прожиті роки летіли кудись у безвість, гарцюючи по закутках пам'яті, немов запінені коні.

… Рік 1914. Мідь оркестрів. Чорні циліндри отців баварської столиці, психоз обивателів, істеричні викрики чистеньких фрау. Квіти, поцілунки, сльози «патріотів». А потім окопи Галичини, воші, кров, смерть і над усім цим нелюдський сміх отруєних газами.

У 1918 році кайзер погнав його на Україну. Але тоді він уже знав, що таке війна, і першим встромив багнет у землю. Солдати Гофмана браталися з червоноармійцями Щорса. У Мюнхен він привіз гвинтівку і непоборне бажання розквитатися з тими, хто гнав його на бійню. Отці міста сховали циліндри. Чистенькі фрау рвали на собі волосся: «Гине Німеччина!»