Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 47

Але тоді, в квітні 1919, вона народилася. Устами Євгена Левіне баварський пролетаріат проголосив Радянську республіку. І він, двадцятичотнрьохрічний Вольфганг Тегарт, слюсар вагонного заводу, був її вірним бійцем. Шістнадцять днів з гвинтівкою в руках він захищав свою республіку, а на сімнадцятий війська генерала Гофмана втопили її в крові. Це було першого травня 1919 року.

Отці міста знову повитягали свої пропахлі нафталіном циліндри. Чистенькі фрау закидали генерала трояндами. Квіти надали на брук у бурі плями крові. Весняні дощі ще не встигли змити її з вулиці. Мюнхена, а в салонах заводчиків і фабрикантів уже піднімалися келихи за реванш. Крамарі, ковбасники, комерсанти в тугих, затягнутих, мов офіцерські мундири, піджаках, купаючи у пивній піні вуса а ля Вільгельм, жваво обговорювали можливості нової війни. А на вулицях довгі кадикасті старики у чорних фраках під грім оркестрів демонстрували молоді нездоланність німецького духу. А згодом Німеччина Гете і Дюрера була похована під демагогією австрійського єфрейтора Адольфа Шікльгрубера.

… Рік 1933. По нього прийшли серед ночі. Гертруда тримала на руках маленького Віллі. Манфред і Марта стояли заплакані біля неї. Такими він запам'ятав їх на всё життя. Потім надійшла звістка про смерть Гертруди. Але він і досі бачить її у своїх снах разом з дітьми., Діти. Всі ці довгі роки він ні на хвилину не забував про них. Які вони тепер? Чи пам'ятають його? Може, фашистська отрута роз'їла їхні душі, і вони викинули батька з голови? Про це важко було думати, але не думати він не міг. Десять років — великий строк. Діти повиростали без нього, Манфред, мабуть, на фронті. Марта вже доросла, а Віллі пішов одинадцятий. Тегарт ніяк не може уявити собі його обличчя. Все згадується немовлятко на руках у матері.

А роки біжать, і немає сили зупинити їх бодай на одну мить. Усе йде до свого кінця. Розміняв п'ятдесятий. А що там, попереду? Людське життя, на жаль, не довговічне. А тут, в Дахау, воно й зовсім коротке. Скільки їх, людей у смугастих табірних робах, пройшло перед його очима. Своїми кістками вони зміцнили трясовину, перетворили болото на велетенський плац. Тут у кожному сантиметрі поховано людське життя. Обличчя друзів, соратників у боротьбі встають перед ним нескінченними рядами, суворі, мовчазні. Вони наказують жити.

У двері тихо постукали.

— Заходь. А-а, Краєв. Добрий день, — Вольф підвівся, подав Крайніченку руку.

— Слухай, геносе, — тихо почав Федір, — потрібна твоя поміч.

— Що сталося? — кошлаті брови штубового зійшлися до перенісся.

— Поки що нічого. Треба одного хлопця зараз одвести до ревіра. Тільки так, щоб Венцель не помітив. Розумієш?

— А він що, хворий?

— Хворобу ти йому сам вигадаєш по дорозі. Тільки таку, щоб його поклали у той барак за амбулаторією, де зараз лежить Карпенко.

— Так, так…

— Важко?

— Майже неможливо. Туди не може зайти без гестапівця навіть лікар ревіра. Барак охороняють. Не знаю, що тобі сказати…

— Треба, старина, он як треба, — Крайніченко провів рукою по горлу.