Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 49

Санітари пройшли. Вольф грубо штовхнув Андрія до дверей.

— Совай ногами, ферфлюхтер гунд! — процідив він крізь зуби.

— О, бонжур, мон шер амі! Старина Вольф! — вигукнув лікар густим басом.

«У такому кволому тілі такий могутній голос», — здивувався Андрій. Тегарт причинив за собою двері і на знак вітання помахав рукою.

— Його треба покласти в третій барак.

Великі чорні очі гасконця звузились, витягнулись шнурочками. Здавалося, він не повірив тому, що почув. Спокійно перевів погляд на Андрія.

— Він не злякається? — запитав лікар у Вольфа.

— Він знає, на що йде, — відповів Тегарт.

Лікар пильно глянув на хлопця, ніби зважував його можливості.

— Сідай, — показав на тапчан і, повернувши голову до Вольфа, додав: — Ваш візит дуже невчасний.

— Щось трапилось? — стривожився Тегарт, але француз не відповів на його запитання.

Тонкі пальці Дервіля, вкриті синюватим мереживом судин, торкнулися верхнього ґудзика Андрієвої роби. Хлопець скинув куртку.

— У-у, ля-ля… Давно не бачив такого, — промовив гасконець, задоволено оглядаючи круті, м'язисті плечі хлопця. Лице його освітилося усмішкою. Проте вона недовго втрималася на обличчі лікаря.

— Надінь куртку, ляж сюди і слухай, — лікар показав Андрієві на носилки, що стояли під вікном. Хлопець ліг на пропахлі карболкою ноші.

— Натягни на голову рогожу і жодної ознаки життя. Ти непритомний, зрозумів? Що б з тобою не робили, терпи. Забрати тебе назад я зможу лише завтра, серед ночі, — лікар плутав російські слова з німецькими, пересипав їх французькими, говорив швидко. Проте, дивна річ, — Андрій розумів його, такою жвавою і виразною була міміка француза.

Тупіт сотні ніг, що долетів знадвору, привернув увагу штубового.

— Знову дезертирів пригнали. В минулому році не було жодного. А тепер майже щодня — сто, сто п'ятдесят чоловік…

Тегарт припав до вікна. Очі сховалися під насупленими бровами.

— Діти, зовсім діти в солдатських мундирах, — старий відійшов од вікна. — Сімсот років тому якийсь чародій винищив у Гамельні всіх щурів. Магістрат не заплатив йому за те, і він вирішив помститися.

Заграв на дудочці своїй. З усіх домів тієї ж миті Позбіглися до нього діти. І незнайомець всіх юрбою Повів у Везер за собою…

Сім століть із покоління в покоління передається балада про гамельнського щуролова. А німецьку молодь ще й досі топлять, зазиваючи націстською дудочкою.

— Тримайся, мон шер, скоро кінець лавочці.

— Можливо.

— Ти все ще не віриш. Росіяни в Польщі, Англія переступила Ла-Манш, американці в Нормандії.

— А ми з тобою за два кроки від крематорію.

— Нерви не витримують?

— Шкода помирати під самий кінець. Наці верещатимуть «хайль» до останнього. І душі наші відлетять у кращий світ он через той димар…