Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 203

— Будь ласка, — Кіртаг подав йому ключ. — Пам'ятайте про скати, Юрген! — гукнув навздогін Дітцу, що вже біг, стрибаючи через три східці, на другий поверх.

Хвилин за двадцять мотоцикл БМВ, ревучи розхлябаним мотором, брався на крутий підйом дороги, що вела в гори. Зальцкаммергут залишився позаду.

Федір заплив на середину озера і ліг на воду відпочити. З берега гукала Патріція. Він не чув її голосу. Бачив лише, як вона крутить над головою рушник, кличе до себе, йому не хотілось повертатись. Вище, на кручі, за якою здіймалися гостроверхі дашки туристяка, стояв Шульце — руки в кишенях, у зубах сигарета, очі пильно стежать за ним. А йому те байдуже, він лежить на воді і дивиться в небо. Нагріта сонцем вода обгортає його тіло теплом. Як давно він не знав такого спокою. Тіло п'є той спокій з іскристого плеса, і він проникає в кожну клітину як життєдайний нектар.

На небі ні хмаринки — чиста глибока прозорість. Задумливий легіт ніжно пестить обличчя. Федір не зводить очей з блакиті, і в голові знову зринають настирливі думки. Керк і Шульце зробили все, щоб відрізати йому шлях додому. «Документи» сфабриковано. Тепер ці пани певні, що він не втече од них, бо ті кляті «документи», про які патякав Керк, одразу ляжуть на стіл радянського слідчого. І справді, чим можна довести, що то фальшивки? Всіх, хто знав Крайніченка, — розстріляно в Дахау, спалено в крематоріях. Єдиний свідок — його совість. А вона у Федора чиста. Він нікого не продав і не зрадив. Йому нічого боятися.

Керк і Шульце хочуть украсти в нього найдорожче — батьківщину. Але доки б'ється Федорове серце, доки руки здатні тримати зброю, він не здасться. Додому! Що б там на нього не чекало.

Шульце біг високим берегом. За ним ледве встигала Патріція. Вони щось кричали, розмахували руками, весь час показуючи на південь. Федір поглянув туди і похолов. За думками не помітив, як течія підігнала його майже до водоспаду. Метрів за сто від нього зяяла вузька ущелина, крізь яку хтось злий і ненажерливий спивав з озера воду. Гуркіт водоспаду наростав. Вдарило на сполох серце. Защеміло тужливо і болісно — не хотіло вмирати. З останніх сил Крайніченко кинувся до берега. Боротьба була важкою. Течія невмолимо тягла до ущелини, але Федорові якось пощастило вибратися з бистрини, і тільки тут він зрозумів, що смерть міцно вчепилася в нього. Сили залишали його, а до берега ще було далеко. Шульце і Патріція зупинилися — вони думали, що він уже подолав небезпеку. А Федір саме в цей час відчув, що тоне. Бездонна прозорість синього неба пропала. Чорна товща води поволі засмоктувала його тіло. Воно занурювалось усе глибше і глибше. Теплий шар води змінився крижаними обіймами. Ще мить — і всьому кінець. Темрява, холод, жах… А руки все ще рвали товщу води, гребли, продиралися, вгору.

— Тед! Тед! — голос Патріції долітав, ніби з іншої планети. Глухий, далекий, він кликав його. Але відповісти їй несила. Повіки склепила, зцементувала смерть, їх теж несила розвести. Хтось ляскав його по щоках шорсткою долонею. Потім задоволено сказав: