Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 201

— Слухаю, сер. Я пришлю доньку слідом. Поки ви будете відпочивати…

— Вона поїде з нами. В машині є вільне місце.

— Що ж, але…

— Ніяких «але», пане Кіртаг. Ми навіть не знаємо туди дороги. Хтось же має нас провести на туристяк. Сподіваюсь, вона не заблудиться в горах? — сміявся Шульце.

— Ільза знає. Вона тут виросла.

Пат і Федір стояли на краю панелі. Вона тулилася до нього і шепотіла:

— Тепер ми молоде подружжя, і я маю право тебе цілувати, скільки мені заманеться, — в її чорних блискучих очах святкували перемогу хитрі мстиві чортики.

— Чия це ідея?

— Моя. А тобі не подобається?

— Ні, — відрубав Федір і зняв її руку з свого плеча. Вона засміялась м'яко, муркотливо.

— Чого ти гак? Може, боїшся Геро? Він у мене ось де… — Вона до хрусту стиснула кулачок, і Крайніченкові здалося, що перед ним не жінка, а маленьке пухнасте хиже звірятко. Вчепиться в горло і пустить кров.

З кафе вийшли Шульце, Хорст і висока, могутня тілом Ільза Кіртаг.

— Знайомтесь, дочка хазяїна, Ільза. А це наші молодята, — Шульце значуще підморгнув Крайніченкові. — Завидую, Тед, така дружина, як Патріція, — знахідка. Вона відіб'є охоту женитись на все життя, — він сміявся, мружачи безбарвні очі.

— Геро, як тобі не соромно. Ми не збираємось розводитись.

— Вам пощастило, — промовив Хорст. — Вас любить така чарівна жінка.

— Не сумуйте, Торнау, ми женимо вас на Ільзі, — весело сказала Пат, беручи дівчину під руку. Поруч з донькою хазяїна вона здавалася зовсім мініатюрною.

Ільза зніяковіла, труснула в руці важкий плетений кошик з провізією, глипнула з-під білих брів на Хорста, що ледве сягав їй до плеча, і зашарілась. Цій дівчині природа виділила і тіла, і здоров'я на двох. Правда, краси і миловидності їй бракувало, хоч і поганою її теж не можна було назвати. Могутній торс, високі груди, стрункі. ноги, сильні, але по жіночому округлі плечі. Тільки руки були в неї ніби чужі мускулясті, чоловічі. Великі сині очі дивились на світ наївно і боязко. Їй було вісімнадцять.

— Не бійтесь, Ільзі, я жонатий.

Хорст узяв з її рук кошика і звернувся до Шульце.

— Відімкніть багажник, Геро, і давайте рушати. Сонце припікає, коли б нас не застукав у горах дощ.

— Дощу сьогодні не буде, — промовила Ільза приємним низьким голосом.

— Це добре, страшенно хочеться купатися, — прощебетала Патріція.

Ільза ледве пропхалась у дверці машини.

— Тед, ти сідай посередині, — попросила Патріція. — йому знову щастить, — засміявся Шульце.

Вони з Хорогом возилися біля багажника і не помічали, що з вікна другого поверху за ними пильно стежать чиїсь очі.

Як тільки машина від'їхала, Дітц спустився в кафе. Жителі Зальцкаммергута називали його Карлом Юргеном і, мабуть, не здогадувалися, що під личиною скромного «ветерана» війни криється колишній шеф мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Навіть той, хто колись був знайомий з ним особисто, не одразу впізнав би. Глибокий шрам, слід Хорстової кулі, об яку він спіткнувся тієї пам'ятної ночі на березі Траупзее, перетинав щоку і ховався десь за вухом. Монокль він уже не носив. Тепер він міг привернути увагу. Замість нього підсліпуваті очі барона прикривали товсті рогові окуляри. В готелі Кіртага він жив давно. Кіртаг знайшов його біля туристяка на третій день після закінчення війни. Місцевий лікар як міг залатав рвану рану на його обличчі і весь час, поки вона не загоїлась, переховував у своєму котеджі. Вони обоє належали до вервольфа. Націстське підпілля діяло обережно, його керівники оберігали Дітца, бо тільки він один знав, де заховано архів. Комусь іншому передавати ту таємницю не ризикнули.