Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 204
Василь Сичевський
— Живий. Нарешті, — це голос Шульце.
Життя поверталося до Крайніченка знову. Федір розплющив очі. Над ним схилився Шульце.
— Що з вами трапилось?
— Судомина, — насилу відповів Федір.
— Я думала, ти жартуєш, а потім бачу — нема й нема…
— Трапляється і гірше, — Геро посміхався.
Федір звівся на лікті. Озеро мінилося міріадами сонячних блискіток. Вітер гнав їх плесом, розбиваючи об ноги Федора, які все ще лежали у воді. Чиїсь кроки почулися у нього за спиною.
— Що, майоре, вирішили розквитатися з життям? — Хорст заглянув йому в обличчя.
Федір не відповів. Злість скувала йому уста. Патріція пояснила:
— Геро витяг його непритомного, він…
— Хотів украсти у вас таємницю, але опам'ятався, життя виявилось дорожче. Хіба не так, майоре? Які таємниці, які коштовності можна порівняти з цим чудовим даром природи? Все полова — життя безцінне. Тепер, сподіваюсь, ви швидко порозумієтесь з паном Шульце. Нарешті, у вас з'явився спільний погляд на речі. Вам допомогти? Давайте руку.
У Федора пливли перед очима червоні кола. Кров глухо била у скронях. Спираючись на руку Хорста, він підвівся. Якось пильно глянув на Шульце, сказав:
— Ви помиляєтесь, Торнау, з паном Шульце у мене ніколи не було нічого спільного і ніколи не буде. Ми різні люди. — Ця фраза забрала у нього останні сили. Темрява знову заливала мозок.
Опам'ятався Крайніченко в кімнаті старого туристяка, коли його поклали на ліжко. Пат влила йому до рота трохи рому. Хорст і Шульце стояли біля вікна, про щось стиха розмовляючи. Федір дивився на них, аж поки сон не зморив його. Прокинувся лише надвечір. У кімнаті нікого не було. Згодом у двері зазирнула Ільза Кіртаг. Помітивши, що він не спить, мовчки подала йому термос з кавою. Одійшла до вікна, схрестила на грудях руки і так стояла, поки він не повернув їй термос.
— А де всі?
— Хто? — перепитала Ільза густим контральто.
— Американці, які приїхали.
— Всі пішли на прогулянку.
— Давно?
— Півгодини тому.
— Далеко?
Ільза знизала плечима:
— Сказали, що до Топліцзее. Вам звеліли лежати, — Ільза вийшла.
Федір простягнув руку до сорочки, що висіла на бильці ліжка. В ту ж мить йому почулось, ніби хтось скрикнув на сходах. Він насторожився. Проте більше ніяких звуків не було чути. Одягся і зійшов у хол. З кухні потягло смачним духом печені. Хотів, було, запитати Ільзу, чи скоро обід, але не зробив того. Нараз вухо вловило якийсь підозрілий шепіт. «Хто б це мав з нею шептатися? Адже дівчина сказала, що всі на прогулянці». Тихо підійшов до дверей, прислухався.
З кухні вже ясніше чулися голоси. Дівочий належав Ільзі, його Федір впізнав одразу, а от власника хриплуватого баритона він не знав напевне.
— Візьми, я тобі кажу! Сховай під кофту, — наполягав баритон.
— Я боюсь. Мені страшно, пане Юрген, — гаряче шепотіла дівчина. — Я не можу цього.
— Ти візьмеш і зробиш усе, як я тобі наказав, інакше і ти, і твій батько…
Федір штовхнув двері. Ільза вже поралася біля плити. Крім неї, на кухні нікого не було. Лише якась тінь майнула за вікном. Побачивши Федора, дівчина ніби закам'яніла. Стояла бліда, перелякана на смерть.