Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 36

— Уночі треба побалакати…

Радісно блиснули очі в невольника, але порозумітися нам пощастило тільки через місяць. Дуже я кволий був, куди такому тікати…

Не зовсім ми оклигали, але сили все-таки вистачило на те, щоб трьом вартовим голови скрутити. Ще чотирьох козаків виручили. Подалися в степ татарський. Йшли по зірках, просто на Арабат. Там Сиваш, хоч плавом переплисти, хоч по косі перейти.

Наздогнав нас купець з посіпаками. У степу не бив, не мучив, а в Кафі закували иас у пудові кайдани і кинули в яму. Там і померли два козаки.

Було це наприкінці осені. То дощі періщили, а тепер сніг посипав. Сухий, холодний вітер проймав до кісток. Купець на зиму загнав у ями всіх невольииків. Одежу не давав, а їжу слуги мурзи кидали нам, як собакам.

Купець щодня підходив до ями. Погляне на нас і почне приманювати:

— Хто нашу віру прийме, шануватиме аллаха і його пророка, той буде ситий і матиме одяг. Кайдани зніму.

Слухали козаки, плювалися. Як можна свою віру, віру своїх батьків і дідів забути? Не може козак стати запроданцем, не може забути віру і звичаї свої рідні.

І чого тільки не робив купець, щоб знадити голодних невольників. Накаже слугам смажити барана коло ями. Це щоб невольники чули дух м’яса. І веде своєї:

— Хто плюне на хрест, хто згоден поклонитися аллахові, кажіть. Одразу ж дам баранини!

Жодного не знайшлося, хто б став зрадником. Ніс затулять, одвернуться від купця. А той ногами тупоче, кричить:

— Усіх згною в ямах! Продам на галери!

Зовсім охляли козаки — худі, брудні, в смердючому лахмітті. Тоді купець наказав привести їх до себе, думав, що тепер вони смирніші стали. Знову хотів принадити їжею, одягом. Та в недобру годину це зробив. Почав купець вихваляти магометанську віру, а я не стерпів. Насилу вирвали слуги ледь теплого купця з моїх рук. Мордували мене так, що пальцем не міг поворухнути. Але не навчив нас купець покори…

Усі полонені запам’ятали слугу, який більше за інших мучив невольників. Чекали нагоди розквитатися з ним, чекали довго і терпляче.

А слуга той надумав таке. Увечері перед сном він приходив із смолоскипом і починав жбурляти каміння в полонених, які сиділи й лежали в ямі.

Приховали ми великий камінь. Одного разу, коли цей татарин нахилився, я кинув камінь і влучив йому в обличчя.

Хитнувся кат над ямою, а ми схопили його та й стягнули До себе в яму. Задушили і, як скаженого пса, мертвого викинули з ями.

Минула зима, в березні потеплішало. Легіт доносив з степу запахи трави і овечих гуртів. Полетіли на північ вільні птахи. Ще більше затужили невольники, але не було сил вибратися з ями і полинути разом із птаством до рідного краю. Не знали ми тоді, що про нас думали в Січі.

Наш татарин все скуповував і скуповував по всіх улусах і кочовищах полонених. Чекав великого баришу. Із Стамбула навесні мали приїхати купці. От він і став нас годувати краще. Ніхто ж не купить напівмертву людину, — але одягу не дав. Крізь дрантя краще було видно тіло, а тіло й купуватимуть купці з далекої Туреччини.