Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 38

Стемніло вже, коли показалася примітна гора біля Кафи. За нею де-не-де засвітилися вогні на вежах фортеці. Козаки задумалися. Татари в своєму місті, а дома — і стіни помагають.

Мури фортеці високі й грубі. Не пробити їх з гармати, та й гармат у нас із собою не було. Не зірвати нам і воріт. У лоб фортецю брати — тільки погубиш козацьку силу. Але всі ми знали свого кошового. Він такий, що коли сяде грати в карти з найхитрішими чортами, всіх їх пошиє в дурні.

Кошовий знав, як узяти Кафу. Там жили свої люди, з козаків, хоч вони й перемінили віру, та не забули батьківщини. Вони обіцяли допомогти відчинити ворота. Самі хотіли повернутися до рідного краю.

Сидить кошовий на кормі байдака і смокче люльку. Глянув на небо — вже високо піднявся Волосожар, скоро північ. Настав час посилати легку чайку із звісткою в Кафу.

З богом!

— Чайка стояла поряд, там почули наказ кошового. Підняли вітрила і гулькнули в темряву… Повернулися перед світом, коли навіть найдужчого козака сон із ніг валить. У місті спали, біля воріт поснула сторожа. Байдаки і чайки швидко підпливли до берега, до самих стін.

Тихо рушили до чотирьох воріт Кафи. Не зарипіли ворота. Ми одразу позамикали їх своїми замками. Щоб жоден ворог не міг утекти. А нам, коли не пощастить, усе одно не жити.

В різних місцях запалахкотіло полум’я. Розляглася стрілянина. Почався бій. Нещадний, смертельний. Козаків небагато, самим не впоратися з татарами. Але в Кафі невольників не менше, ніж татар. На них і розраховував кошовий.

Коли зчинилася стрілянина, навіть ті, кого не сповістили, зрозуміли — наспіла допомога, прийшли козаки. Хто дрючок, а хто камінь хапав, а були й такі, що кайданами своїми орудували. І всі накинулися на мучителів. Уб’ють ката, заберуть шаблюку, пістоль. От і поміч козакам.

До Кафи вдерлося трохи не п’ятсот козаків, та чоловіків-невольників там, мабуть, тисяча. Татари розгубилися, а ми знали, що робити, — бранці хотіли на волю, хотіли сповна розквитатися за муки.

Мені пощастило заарканити невисокого татарина. Немолодий уже, а добрячий. Трьох козаків поранив і одного вбив, аж поки мій аркан не сповив його.

Знав татарин по-нашому, почав благати не вбивати його. Обіцяв мені й товаришам багатство. Обіцяв гроші, дорогу зброю, золото, срібло і коштовне каміння.

Моргнув я козакам, а сам думаю: «Шукати його багатство довго, нехай сам покаже». І мовив йому тільки одне слово: «Веди». Нічого не обіцяв. Козак мусить слова дотримувати.

Багатий дім у нього, за домом яма з бранцями. Кайдани гримлять. Плачуть, стогнуть, кричать люди. «Визволяйте, братове!»

Кинулися ми до ям. Тут і вгледів я свого побратима — Свирида Танцюру. Правда, не відразу пізнав його. Худий, З довгою бородою. А вуса, гадаю, чи то видерли татари, чи, може, обсмалило їх у бою, коли попав у полон. Тільки короткі вони стали.

Найпослідущий старець з бандурою, що проходить по селах, і той ліпше одягнений, ніж славний козак Танцюра. На руках і ногах кайдани двопудові. А гордості козак не втратив. Злості до ворогів тільки побільшало.