Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 35

Жахлива дорога невольників. Уся вона помічена кістьми тих, хто не витримав мук.

Вдень зліталися край дороги стерв’ятники, вночі прибігали вовки.

Тільки сильні, міцні люди доходили до Перекопу.Іноді козаки нападуть на ворогів і звільнять невольииків.

Але не завжди це вдавалося, бо сила татарська велика. Так сталося й цього разу. Наздогнали ми татар уже поблизу Криму. Багато козаків наклали головою. Піді мною вбили коня, самого ранили. А що вдіє піший супроти кінного? Кров залляла мої очі, по голові ніби ціпами хто молотить. Заарканив мене татарин. Заарканив, мов дикого коня. Здавила петля горло, впав я на землю, а коли отямився, вже був прив’язаний до татарського сідла.

В Перекопі полонених затримали у великому будинку перекопського мурзи. Прийшов мурза і купець із Кафи, сіли на низькій тахті, купець складає маленькими купками золоті монети, великими — срібні, а мурза не зводить з них жадібного погляду. Відлічує купець гроші, мурза, як шуліка, хапає їх. Руки в мурзи тремтять, коли він перелічує і перевіряє на зуб кожну монету, чи не підроблена.

Це гроші за людське життя. За невольииків, яких захопила недавно орда на Україні і в Росії. На світанку другого дня нас перелічили, кинули кожному по шматочку просяного чурека і погнали степом до Кафи, що стоїть біля моря синього. Хлопчиків і дівчаток забрали од матерів. їх погнали іншою дорогою, в Бахчисарай. До самого хана.

Малі діти не тямлять нічого. Без батька, без рідної матері. Швидко забудуть і рідну Вкраїну, і мову свою. Хлопчики виростуть, стануть яничарами, а дівчата будуть у гаремах султана чи якогось мурзи.

Кричали, стогнали, побивалися матері. І попрощатися не дали з рідними дітьми. Плакали, кричали малі діти. Та хіба у ворога є жалість!

Одразу купець запримітив мене. Я був найвищий серед невольииків. Іду степом і хитаюся. В голові гуде, як у дзвін дзвонять. Дивлюся на степи, якісь дивні вони. Не зелені, а червоні, ніби їх хто залив кров’ю.

Під’їхав до мене купець, і почав оглядати, немов тварину.

Я хоч і слабий, а де взялася сила, кинувся на купця. Руки зв’язані — зубами, як кліщ, уп’явся в ногу супостатові. Та що з того. Тільки дуже побили.

Пригнали пас у Кафу. А тут — ще гірше.

Невисокий, сухий, як стебло осінньої трави, бистроокий купець скуповував невольників. Для перепродажу — не для себе.

Зрозуміли ми це відразу — злий купець, як отой степовий тхір. А коли невольників пригнали на його подвір’я, жодного не проминув — кого канчуком почастував, кому кайдани по пуду дарував. А я й кажу неголосно, але так, щоб усі полонені чули:

— Де невольників жаліють? Що мурза, що купці, ціна їм одна, всі вони торгують людьми. Як скотину на ярмарку скуповують і продають. Тільки з людиною ще гірше поводяться, ніж із худобою. Ех, вирватися б на волю! Сплатив би я сповна за всіх мучеників…

Ще дорогою запримітив я козака, міцного, кремезного, як дуб. І другого, селянина, — росіянин він, дужий, як Ілля Муромець. Кілька разів перезирнувся з ними, потім стиха кинув: