Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 33

Ігор Недоля

Хата Максимовою батька ближче до Дніпра, а наша трохи вище. Э подвір’я було добре видно Дніпро і плавні.

Ще зовсім малі ми з Максимом поклялися бути друзями до смерті, а щоб закріпити нашу дружбу, обмінялися хрестами і сталі: побратимами.

Грамоти й письма нас учив мій батько, який добре знав не тільки нашу мову, а й російську і польську. Довго жив він у маєтку пана Вишневецького, а відтак утік од пана і прийшов на край Дикого Поля. У Січі зустрів Петра Швайку, Максимового батька, і вони потоваришували.

Поженилися наші батьки, побудували собі хати, стали гречкосіями, але й воювати їм доводилося часто. Час од часу на околиці Дикого Поля налітали татари. Так і жили: їдуть у степ люди сіяти, беруть пістоль і шаблюку, з коней сідел не знімають.

Нам з Максимом ще й по п’ятнадцять не було, а ми теж билися з татарами і панськими посіпаками. Мене шаблюкою почастував тат'арин по спині, а Максимові стріла в ногу встрягла. З тих пір він кульгав на праву ногу і тому не міг танцювати, проте бандуристом був добрим.

До славного міста Полтави од нас два дні дороги, а до Кобеляк можна влітку і за день доїхати, але міста ми й не бачили, хоч нам уже й по сімнадцять минуло.

Максим почав залицятися до моєї меншої сестри Галі. Я бачив, як Галя щовечора виходила на леваду. А я закохався у Максимову сестру — Прісю. Ми хотіли братись, але наші старі не погоджувались — молоді ще ми були. Мій батько казав, що треба життя покуштувати, яке воно насправді. Ми наполягали. Тоді батьки надумали послали нас у Полтаву продати коней та бичків і купити все потрібне для двох весіль.

— Подивитеся місто, побачите, як там живуть люди, справите собі одяг, купите подарунки для наречених, а коли повернетеся, побалакаємо про весілля.

Осідлали ми коней, пістолі зарядили, нагострили і змастили шаблюки і погнали на продаж півтора десятка молодих коней і двадцять угодованих бичків.

Ночували поблизу хуторів і сіл. Третього дня ввечері, коли добрі люди сідали вечеряти, пригнали свій товар до Полтави. Це було якраз у суботу. А в неділю, коли відправилося в церквах, почався ярмарок.

Добре продали коней, ще краще — бичків. Понакуповували всякого добра: і матерям краму на одяг, і батькам на штани та сорочки. Нареченим своїм ткані плахти і шовкові стрічки та намиста трохи не мірку. Ну, не забули й про себе. Того ж дня ми вперше скуштували горілки. Мені вона не сподобалася, пече від неї всередині. А Максим так хильнув, що вранці перед виїздом мені довелося прив’язати його до коня, щоб не впав.

До Полтави ми їхали повільно, а назад поверталися риссю. Тільки того часу й витрачали, що на степову могилу виїдемо і глянемо навкруги, чи нема кого чужого.

Степ неораний, трави до пояса, цвіте скрізь, так гарно, а серце в мене чогось ниє. Чому отам степом дим стелиться? Чом у степу не видно ні пішого, ні кінного? І що то за хмара стоїть на схід сонця? І Максим, видать, відчув щось недобре, очумався.

Стоїмо ми на високій могилі і бачимо: хтось ховається в тернах. Максим з правого боку, я з лівого пустили коней, і хоч як ховався чоловік, ми його знайшли. Рука в нього перев’язана ганчіркою, голова в крові, ледве на ногах стоїть. Впізнав, що ми свої, заплакав бідолаха: