Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 31

Тихий погожий день. Прилетіла непосидюча синиця, щось неголосно защебетала Оксані і полетіла далі. З трави викотився їжак. Можливо, нащадок тих їжаків, що лякали колись дівчинку. Оксана, сумно всміхнувшись, стиха доторкнулася до тваринки; їжак одразу ж задріботів убік, навіть не згортаючись у колючий клубок, наче був певен, що йому не заподіють зла.

Надвечір виїхали. На пароплаві Оксана замислено сиділа біля поруччя. Підійшов професор.

— Оксано, — мовив, — я зробив такий висновок, правда, не остаточний. Найдорожче в скарбі, звичайно, книга. В ній охоплено досить великий проміжок часу. Це записи побратимів про похід на теперішні Феодосію та Євпаторію, про перебування в полоні одного з козаків. Є дуже цікаві дані про побут того часу. Польські записи, як я зрозумів, свідчать про повстання посполитих. Отже, це ніби хроніка подій, записана різними людьми. Напевне, й арабські записи дадуть щось цікаве, їх вів один із власників книги, очевидно, татарин.

— Мій батько мріяв про інше, — всміхнулася Оксана. — Він хотів за цей скарб купити собі хутір. Та не збулася його мрія, і це на краще.

— Чому ж на краще? Хіба добре, що ваш батько не міг звільнитися від поміщика? — здивувався професор.

— Напевно, батько поступово розпродав би скарб, і ми тепер не побачили б його. А друга батькова мрія здійснилася, хоч і не так, як він думав.

— Розкажіть докладніше, — попрохав професор.

— Трохи золотих монет взяли ми із скарбу, батько продав їх, і перед арештом передав гроші моїй хрещеній матері, щоб я могла вчитися в місті. І це його бажання сповнилося. Я вчуся в університеті, хоч і не буду лікарем. Намисто це я взяла із скарбу й ношу не знімаючи. Думаю, що воно не зацікавить працівників музею. Для мене — це дорога пам’ять про дитинство, а тепер буде пам’ять про побратимів…

І от вони знов у Києві. Коли сходили з пароплава, професор не втримався і сказав:

— І все-таки я не вірю в напхані вовною криниці зі скарбами.

— Ви не одразу повірили й мені, — всміхнулася Оксана.

— 0, на таке розчарування я згоден, — весело відповів Непийвода.

Пергаментна книга

Оксана розгорнула пергаментну книгу. На першій сторінці лежав аркуш грубого напівзотлілого паперу. Розправила папір, уклала його між двома стеклами, обклеїла краї паперовою смужкою.

Поглянула на криво написані рядки. Вона читала їх у дитинстві, але що могла тоді зрозуміти? Тепер біль людини, що списала цей аркуш, людини, що стояла край могили, сприймався гостро. Та й сама манера викладу не могла не хвилювати.

— Володимире Петровичу, я візьму книгу й перепишу записи побратимів. Записи за змістом інколи повторюються, інколи події подаються непослідовно. Я все це постараюся систематизувати, щоб був один текст, тоді ним легше буде користуватися, — запропонувала Оксана.

— Що ж, слушно, — схвально мовив професор. — Коли закінчите роботу, виступите на семінарі. Тільки не відкладайте надовго. Треба розібратися як слід у записах польською та арабською мовами.