Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 11

— Скажи спасибі своєму богові, що ти панський син, а то б… — Він нахилився, підняв нагая і кинув геть. — Коням не нагая треба, а ласки.

Старий пан весело сміявся і щось по-німецьки доводив синові. Потім додав по-нашому:

— Не можу нічого з ним вдіяти. Він на стайні хазяїн. Нам, синку, потрібні гроші, а ці коні, правильно він каже, золоті.

Через два дні почали будувати нову стайню. Приїхав і ветеринар. Вони з Марком оглянули усіх племінних коней. Марко зрозумів — стайню будуватимуть не на двадцять станків, а на сто. Ну що ж, хоч так, хоч так, а за коней тепер Марко не турбувався, усі будуть цілі.

Ще за тиждень конюха гукнули до контори. Там сиділи ветеринар і головний управитель. Він сказав Маркові:

— Разом з добродієм ветеринарним доктором поїдеш на Дон і Кавказ купувати коней. Вибирай найкращих, племінних. З вами поїде і пан Шульц, він домовлятиметься про ціни і найме людей, щоб дорогою доглядали коней. Пам’ятай, ти найбільше відповідаєш за вибір коней. Платпю тобі, як ти виконаєш, збільшимо вдвічі.

Так несподівано закінчилася розмова Марка із старим паном. Погарячкувавши, Марко думав, що прожене його пан, а вийшло он як. Ну що ж, немає свого коня, хоч панських доглядатиме, він любить коней.

За два місяці повернувся Шульц, а трохи згодом — Марко і ветеринар з кіньми. Привезли двадцять дві кобилиці чистої донської крові і десять маток кабардинських скакунів.

Нова стайня, вигул, денники, сінник і кімната при стайні були вже готові. І став Марко хазяїном на племінній стайні, а пан загодя підраховував, скільки тисяч він покладе до банку.

* * *

Розуму у звіра нема, його заступає досвід, що передається з покоління в покоління.

Люди вважають лисицю вельми хитрою. Вона легко й безпомилково здогадується про всякі пастки, ніби сміючись, обкрутить людину, щезне у неї з-під носа, та ще й собак обдурить.

Заєць порівняно з лисицею — дурний, але й він обманює мисливця та собак. І коли б не рушниця, вполювати лисиць чи зайців було б дуже важко.

Та хоч які хитрі лисиці, а більшість їх все-таки ставали здобиччю мисливців-пані. У панів зграї собак, рушниці і швидкі коні. Як тільки випаде пороша, об’їждчики підраховують у степу сліди. Едуард Шнейдер визначить, скільки в цьому році можна вбити лисиць і зайців, аби не винищити всіх.

Лисиці водилися по степових байраках. Там, на схилах, вони рили нори; в степу вистачало мишей, гладких ховрахів і куріпок.

А одна лисиця давно колись, ще, либонь, за часів Едуардового прадіда, знайшла собі надійне місце, де спокійно виводила лисенят — затишне, добре сховане від негоди та ще й недалеко від панського пташника.

На цей захисток лисиця натрапила, рятуючись од смерті. Зграя гончаків і мисливець, здавалося, от-от наздоженуть звіра.

Притиснена до урвища, вона побачила ледь примітний виступ і по ньому спустилася до печери. Собаки, надбігши, тільки жалібно заскавучали, задираючи вниз. Мисливець вирішив, що звір зірвався і розбився. Покликав собак і спустився у байрак, але, на подив, там собаки не знайшли ніякого сліду.